— А хто ті люди? — перебив його Биков. — Ледарі, які саботують плани заготівель. Гадають, у місті не потрібно працювати? Там уведена карткова система на хліб, а у колгоспі можна вдосталь заробити його на трудодні.
— Зараз припинили видачу хліба, — зауважив Богдан.
Биков запитально глипнув на Ступака.
— Так, — кивнув головою голова колгоспу, — бо не виконуємо план.
— Ось бачиш, юначе! Правління вимушене було піти на такий крок. І чому? Бо одні хочуть жити у місті, нічого не робити, а інші саботують здачу хліба на селі, — пояснив Биков.
— І все ж таки, — уперто продовжив Богдан, — чому селяни не мають паспортів і не можуть жити у своїй країні там, де вони хочуть?
— На думку нашого великого вождя Йосипа Віссаріоновича, селяни мають жити не там, де їм хочеться, а там, де потребують інтереси держави, — невдоволено, карбуючи кожне слово, пояснив Григорій Тимофійович. — Тепер у мене до тебе питання, — він упився в юнака очима. — Ти ідейно готовий бути членом комісії?
— Як я зрозумів, — спокійно сказав хлопець, — створюється комісія на кшталт карального загону?
— Ти що верзеш?! — скипів Лупіков й одразу ж став червоним від обурення.
Биков зупинив його порухом руки. Він підійшов до юнака, втупив у нього погляд.
— Ти відмовляєшся чи ні? — поставив питання руба.
— Убийте мене, але я не піду відбирати у людей останнє! — сказав Богдан.
— Підеш! — закричав Биков. — У мене підеш!
— А якщо не захочу? Хто мене змусить?
— Як ні, то поїдеш на Соловки, якщо СВУ не пришиють.
Те страшне слово в селі почув Богдан, здається, ще у двадцять восьмому році. Ніхто до пуття не знав, що воно означає, але чули про нічні арешти по селах за те СВУ. Ходили чутки, що арештанти зникали безслідно. Богдан згадав хвору матір. Що буде з нею, якщо його заарештують за те СВУ? Як житимуть без нього молодші сестри-близнючки? Але як іти по хатах, трусити пусті торби людей, поруч із якими він виріс? Заглядати у порожні сусідські комори? Він не зможе.
— Вибачте, — сказав він тихо. — Я не зможу. Зараз не можу, — додав Богдан. — Згодом приєднаюся, а зараз мені потрібно морально підготуватися. Я не хочу підводити членів комісії.
— Я візьму його на поруки! — підвівся Йосип Пєтухов. — Можна?
— Можна, — відповів Биков. Йосип не помітив невдоволення у голосі новопризначеного. — Комсомольці можуть бути вільними, а ви залишіться. Потрібно вирішити ще кілька питань.
Розділ 48
Зі смертю матері зникли з життя Варі світло та радість. Сум був повсюди. Він поселився в оселі, заповнив собою колись такий веселий садок, нишпорив спорожнілими подвір’ями. Смуток ліг на широкі плечі Павла Серафимовича, від чого вони опустилися, тягарем тиснув на спину — дужий та кремезний чоловік одразу якось зіщулився, ходив, опустивши очі до землі. У душі — суцільна темна прірва. Здавалося, ще один крок — і та прірва поглине, проковтне його назавжди. Навіть не вірилося, що лише три роки тому вся родина Чорножукових була міцною, дружньою та щасливою, і вірилося, що порушити звичне життя не зможе ніщо. Нововведення змусили зникнути, але не здатися, брата Федора та його дружину Оксану. Гордо, незламно, не бажаючи сліпої покори, пішов із життя разом з усією родиною Гордій Чорножуков. Потім Надія. Вона не змогла так легко відмовитися від того, що по праву належало їм. Між покірним життям та вільною смертю обрала друге. Син Михайло живий, але для батька він теж помер, принаймні у душі. А Павло Серафимович, найстарший у родині (якщо не брати до уваги немічну матір), — живе. Та чи можна назвати це життям, коли знаєш, що прийде весна і вже не буде того відчуття свята у душі, коли плуг розріже землю, яка відпочила за зиму. А яка ж була земля! Як масло! Хоч бери та маж на хліб! Нема коней, нема землі, а вона й досі не відпускає, дотепер сниться ночами. Здається, ніби сам вріс віковими коренями у ту рідну землю, а тепер вирвали живцем, із корінням, але ж ні. Не можна викорчувати столітнього дуба разом із усім корінням. Десь там все одно залишаться рештки коренів. Вони ніколи не дадуть парості, бо мертві. У своїй землі, але вже не живі. Так і у нього — залишився клапоть землі з мертвим корінням, зі скаліченою душею…
Павло Серафимович зайшов до хати. Варя годувала бабусю.
— Ви знову туди ходили? — запитала Варя, маючи на увазі могилу матері.
— Так, — відповів глухо. Сів біля вікна, кудись дивиться, але донька знає, що нічого перед собою не бачить.
— Навіщо себе мучити?
— Побалакати схотілося, — сумно відповів.
— Ви ж не тільки себе, а й мене мучите, — незлостиво дорікнула Варя.
— Ой, Ластівко, — зітхає батько, — якби не ти, пішов би услід за нею. За Ольгу я тривожуся менше, вона собі раду дасть. А ось ти…
— Варко, це ти? — ніби схаменувшись, спитала бабця.
— А то хто ж іще?
— Чому ти мене годуєш? — запитала старенька, помацавши кострубатими сухими руками обличчя онуки.
— Бо ви хочете їсти.
— Я хочу, щоб мене погодувала Надька.
— Не вередуйте, — спокійно сказала Варя. Вона кинула швидкий погляд на батька, помітила, як здригнулися його губи, дрібно затремтіли пальці. — Я вас теж можу погодувати.
— А де Надька? — не вгамовувалася бабця.
— Корів пішла доїти, — пояснила Варя.
— Корів? Це добре, — погодилася старенька. Вона проковтнула кілька ложок каші і знову за своє:
— Щось я її давно не чула.
— Як то? — удавано здивувалася Варя. — Вона тільки-но сьогодні вранці з вами розмовляла.
— Сьогодні?
— Так.
— Не пам’ятаю.
— То ж ви просто забули!
Старенька помовчала, пережовуючи беззубим ротом м’якуш розмоченого хліба.
— Справді? То у мене така вже пам’ять, — сказала старенька. — Добре пам’ятаю, як уперше взяла невістку на поле, — поринула бабця у спогади про далеке минуле. — Ну, думаю, подивлюся, кого за дружину взяв мій старший син. А вона така ж працьовита, така моторна! Не дівка — вогонь! Надю! — покликала вона.
— Вона корів доїть, — нагадала Варя.
— Я хочу почути свою невістку!
— Вона незабаром повернеться, — спокійним голосом сказала Варя. — Розкажіть краще, як ви влаштували випробування молодій невістці, — попросила Варя, бо знала: зараз бабця Секлета почне розказувати і може говорити довго, не зважаючи на те, що її ніхто не слухає. Так і сталося.
Павло Серафимович мучився, слухаючи спогади про час, коли був щасливий, а життя здавалося таким довгим, радісним і безхмарним. Він вийшов у двір, Варя — за ним.
— Не ходіть туди, — попросила Варя. — Ви гадаєте, мені легше? Але життя продовжується. У вас є онуки, яким ви потрібні, є я нарешті!
Павло Серафимович мав намір щось відповісти, але помітив Олесю, яка бігла до них через дорогу.
— Ти чого простоволоса? — запитав він. — Холодно вже, застудишся.
— Я на хвильку, — сказала захекана дівчина. — Чули, що прислали уповноваженого комуніста від райкому? — спитала вона.
— Ми тепер не тільки чуємо, а ще й бачимо, — з іронією відповів чоловік, поглянувши через паркан на будинок, позначений червоним прапором.
— Так ось, він створив бригади, які будуть вилучати зерно, — сповістила Олеся.
— Яке? У кого?
— Усе, що залишилося. І в усіх!
— Це неможливо! — сказав Павло Серафимович і додав: — Звичайно ж, якщо керуватися здоровим глуздом.
— Я не знаю, чим вони там керуються, але комісії вже сформовані, готують підводи.
— На ті підводи не буде чого їм класти, — зауважив чоловік. — І хто ж у тій комісії? Як завжди, твій чоловік?
— І він, і його брат, — Олеся перерахувала усіх, останнім назвала Михайла.
— І він також?
— І він, — зітхнула дівчина. — А ось Богдан Коляденко відмовився, — сповістила Олеся. — Йосип казав, що його навіть залякували, але він сказав, що можуть його вбити, але не піде забирати у людей останнє.
— Поважаю таке рішення! Негоже відбирати у своїх односельців останній кусень хліба. А Михайло піде, — у голосі забриніли сумні нотки, — той піде і шматок хліба з рота вирве.