Принесли лопати, почали копати. Зерно було у мішку, тож не треба і напружуватися, щоб насипати. Окрилені першою здобиччю, почали бігати по городу. Знайшли ще і ще. Незабаром земля була вся подовбана, ніби її поклювала гігантська птаха.
Понесли мішки на підводи. Коли Ганна проходила повз господарів, Варя не витримала.
— Що ж ви робите? — спитала тремтячим голосом. — Чим же я дітей годувати буду?
— Не подохнуть твої діти! — колишня подруга кинула на Варю зухвалий погляд. — Нехай їдять полову! — сказала і розсміялася прямо у вічі.
Не в змозі чути той знущальний сміх, Варя закрила очі, вуха затулила долонями. Павло Серафимович мовчки обійняв доньку за плечі.
— Що ми будемо робити? — запитала Варя батька, коли активісти зникли з поля зору.
— Якось проживемо, Ластівко, — удавано весело сказав батько. — Пару мішків таки не знайшли.
— Якщо й так, то на скільки нам вистачить? Четверо дорослих і двоє дітей. І лише два мішки?
— Є ще картопля, капуста, буряки, трохи кукурудзи, — розмірковував батько. — Вдарять морози — заріжемо свиню, буде і м’ясо, і сало. А з хлібом… Роздобудемо! Тільки треба сховати у надійніше місце те, що лишилося.
— Куди? Мені здається, нема такої шпаринки, куди б вони не впхали свого носа.
— Знайдемо! — запевнив батько. — Іди зустрічай чоловіка — прийшов із дітьми від батьків.
Василь, дізнавшись про непроханих гостей, одразу ж побіг до своїх, сподіваючись заховати ті крихи зерна, що лишилися. Ввечері Павло Серафимович, укутавши матір у теплу ковдру, вирішив побути у доньки. Йому не хотілося залишати Варю на самоті із сумними думками. Він підкинув дрова у грубку, не вдягаючись, вийшов у двір. У колишній його хаті знову гулянка. Чути гучні, збуджені від випитої горілки чоловічі голоси. Затягла пісню п’яна Ганнуся, не вийшло, неприємно розреготалася. Пахло чимось смаженим. Йосип побіг через дорогу додому з порожньою пляшкою. За мить він принесе ще самогону, і знову буде гульба до пізньої ночі. Дружно актив працює, дружно й п’є. Ось тільки з ними ніколи не видно Щербака.
Розділ 53
Рано-вранці, коли ще світанок не розвіяв нічну темряву, Варя пішла до колодязя по воду. Йдучи туди, мимоволі поглянула у бік садиби дядька Кості. Стільки часу минуло, а Андрій усе приходить, щоб здалеку подивитися на неї. Їй не легше від того, а ще болючіше. Уже й двох діточок надбали, а у Варі ніби вмерло все жіноче. Не відчувала до чоловіка потягу, ніби колода поруч. Василь уже змирився з її холодністю. Він не покривав її молоде тіло гарячими поцілунками, намагаючись розпалити. Лише за потребою розсовував її ноги, коли вона байдуже дивилася в стелю, залазив зверху і сопів, поки не зробить свою чоловічу роботу. Варя знала, що ніщо вже не зміниться. Андрій назавжди залишиться в її таємних мріях, і Василь ніколи його не зможе замінити.
Повертаючись додому з повним відром, Варя помітила дві постаті, які наближалися до неї. Вона швидко дійшла до свого двору, зупинилася з цікавості. То був сліпець Данило зі своїм поводирем. Варя побачила, що подорожні свідомо йдуть до колишньої садиби батька. Вона пішла назустріч, покивала Васильку «йдіть сюди!».
— Туди не можна! — сказала вона, запрошуючи їх до своєї хати. — Там тепер сотня керівництва села, — пояснила Варя. — Заходьте, я зараз вас нагодую.
— Хлопцеві дайте, якщо ваша ласка, — попросив Данило.
Варя посадовила гостей за стіл, поклала їм варені картоплини, окраєць хліба, налила молока.
— Їжте, — сказала. — Тільки картопля вчорашня і холодна, я щойно піч розтопила.
— Хай вам Бог помагає! — сказав Данило. — Зараз такі часи настали, що ми вдячні за будь-який харч.
— Їжте на здоров’я, — сказала Варя. — А я зараз батька покличу, він буде задоволений!
Павло Серафимович справді зрадів такій зустрічі.
— Давно тебе, Данило, не було, — сказав він, привітавшись. — І приходив ти завжди надвечір або після обіду, щоб з людьми поспілкуватися. А це з самого ранку.
— Не ті часи, — зітхнув бандурист. — Геть усе змінилося.
— Розкажи, то й я буду знати.
— Спочатку ти, Павле Серафимовичу, оповідай, які новини.
Чоловік розказав про червоних швидьків, які випатрали селян, як зарізану курку. Не забув розповісти про свій будинок та про смерть дружини.
— Хай земля їй буде пухом! — наклав хрест Данило. — Царство їй небесне! Така ж гарна жінка була, така доброзичлива, щира! Що ж то робиться?
— А як живуть по інших селах? — Павло Серафимович перевів тему на інше. — Чи теж потерпають від активістів?
— Що я тобі скажу, чоловіче? — старий погладив бороду. — Не знаю, чи повіриш мені, чи ні. А скажу таке: до вас лише зараз докотилося лихо, а в інших селах воно ще з весни оселилося.
— Та невже?!
— У деяких колгоспах ще навесні не було чим засівати поля, тож вилучили у людей все до крихти. Залишилися людські наділи без жита. Городина не встигала дозріти, як усе поїдалося. А той урожай, що зібрали в колгоспах, вивезли весь у місто.
— І людям не дали хліба на трудодні? — здивувався Павло Серафимович.
— Нічого не дали. Деінде годують колгоспників. І чим? Або галушками з висівок розміром із голубине яйце, або мутною рідиною, де плаває з десяток зернин. Жінки посилають дітей з дванадцяти років на роботу в колгосп заради тієї їжі. Чув навіть таке: матері примірилися давати дітям однакові горнятка для їжі, щоб можна було кухарю двічі їх подати.
— Он воно як!
— Є колгоспи, де не вилучили навесні зерно, тож люди виростили врожай, а його одразу ж і відібрали, хоча ціле літо колгоспні поля стояли у бур’янах. І теж одразу геть-чисто все вивезли. Не розумію, куди все поділося? У містах хліб за картками, крамниці порожні, жебраків сила-силенна! Отож їх ганяють, щоб не просили милостиню, і нам тепер доводиться ходити ночами, щоб не спіймали, — пояснив Данило ранній прихід.
— Тож, виходить, люди бідують?
— Не те слово! — стишив голос Данило. — Голод в Україні! До вас іще не дійшло, — зашепотів бандурист, — а в інших місцях вже з весни люди почали пухнути від голоду. Пишуть люди листи «нагору», — він показав пальцем кудись у небо, — але ті листи не доходять куди треба. Може, якби сам Сталін взнав про біди, щось би і змінилося.
— Якби ж! — зітхнув Павло Серафимович. — Але хто нас почує? Ми ж кулаки, багачі, вороги радянської держави… І всюди голод?
— Навіть не промовляйте це слово при сторонніх! — пошепки застеріг Данило. — Був у мене один добрий знайомий лікар. Гарний був чоловік! То розповідав, як помирали від голоду молоді люди, а його змушували писати у довідці про смерть «Помер від старості». Раз послухався — написав, два, три, а люди мруть і мруть. Коли помер чоловік тридцяти дев’яти років, лікар відмовився писати таку довідку. Яка ж, каже, старість, коли йому і сорока немає? Каже: він помер від голоду, як і багато інших. А йому: нема голоду, то лише ледарі не мають статків. Не погодився лікар, пішов доповісти керівництву, що люди мруть від голоду, потрібно щось робити, а не писати «липові» довідки про смерть. Його одразу ж заарештували. Я прийшов, а жінка мені ось таке розповіла.
— І що з тим чоловіком?
— Сказала дружина, що ув’язнили його на десять років.
— Десять років? За що? За правду?!
— Нема тепер правди, — зітхнув бандурист, — десь заблукала.
— І скрізь таке коїться? Чи є місця, де людям ліпше живеться? — поцікавився Павло Серафимович.
— Я скрізь буваю, але не розумію одну річ. З вашої Луганщини до Росії рукою подати. Скільки туди кілометрів?
— До перших сіл, напевно, шістдесят чи трохи більше, а до міст трохи далі буде, — відповів чоловік.
— Там теж іде колективізація, але ж там люди не голодують.
— Справді?
— Так! Звідусіль туди пробираються люди з України, щоб обміняти речі на борошно та зерно.
— І що ж везуть?
— Усе, що можна: і теплі кожухи, і смушкові шапки, і хромові чоботи, і вишивані рушники, і жіночі квітчасті хустки.
— І привозять борошно?
— Якщо не пограбують по дорозі, то вимінюють, — ствердно сказав кобзар. — Тільки треба бути уважним, бо знаходяться такі, що у борошно добавляють крейду, — одразу й не помітиш, — застеріг він.