— Виходить, якщо там є вдосталь борошна, то й насправді не бідують.
— Звичайно! Хто б віддав хліб, щоб залишитися з хусткою? Я тільки не второпаю, чому за кілька десятків кілометрів звідси нема голодних?
— Бо то вже Росія, — непевно відповів Павло Серафимович.
— До речі, — сказав задоволено старий, — я таки назбирав грошей, найняв робітників, щоб викопали криницю. Тепер подорожні, які йдуть дорогою в Росію, можуть відпочити біля криниці, якщо не поїсти, то хоча б водички напитися.
— Добру справу зробив!
— Гарна вийшла криничка! З дубовим зрубом, із дашком, і цеберко є там, і кружка, і навіть лавка!
— Не одна людина буде тебе згадувати із вдячністю, — зауважив Павло Серафимович.
— Сподіваюся, — усміхнувся Данило. — Яка тепер з мене користь? У місті пісень людям вже не співаю — не дозволяють. Уночі пробираєшся лісом як злодій — ні відпочити, ні заспівати, а ще й за хлопця тривожуся. Мені-бо що? Я вже віджив своє, а його шкода. А ще за кобзу душа болить. Загорнув її, як дитину, у ряднину, не даю їй голосу подати. Якщо злодії відберуть інструмент у мене — не витримає серце. Зрісся я з нею в одне ціле, — із сумом констатував кобзар. «Як і я з землею», — подумав про себе Павло Серафимович. — Відсиджуюсь по селах у добрих людей, як миша у нірці, — продовжив старий.
— Але ж ти несеш правду людям.
— Поки що, — додав він. — Якщо хочеш почути правду, то я можу розповісти те, про що не говорять і ти ніколи не дізнаєшся, — пошепки сказав Данило.
— Розкажи, — попрохав чоловік.
— Цієї осені організували так звані «зелені ешелони». У промислові центри Росії з України йшли цілі ешелони з харчами до жовтневих свят.
— У той час, коли тут бідують люди?!
— Так, чоловіче! Під охороною йшли «зелені ешелони», везучи не тільки хліб та борошно, а й квашені огірки, капусту і навіть помідори. А в Україні села залишилися приречені на голод. Можеш мені вірити, можеш ні, але то істинна правда! Богом клянуся! — наклав на груди розмашистий хрест.
Чоловіки ще довго вели бесіду. Сусідів не кликали, бо помітять із сільради — лиха не спекаєшся. Лише після обіду Варя вмовила діда і хлопчика відігрітися на печі та поспати перед нічною дорогою.
Надвечір Чорножукови провели подорожніх. Батько ще не встиг піти до себе, як у двір зайшли дві незнайомі жіночки, а з ними хлопчик років десяти.
— Люди добрі, — сказала худа, як скіпка, жінка, — пустіть погрітися.
— Заходьте, — запросив Павло Серафимович.
Вони зайшли до хати, коли Варя готувала пійло корові. Вона помила картопляні лушпайки і залила їх у відрі окропом. Зайшли прохачі до хати, нишпорять голодними очима по горщиках.
— Нам би чогось поїсти, — попросив хлопчина.
— Зараз нема нічого, — сказала Варя. — Ми вже повечеряли, тож нічого не залишилося, а корову ще не здоїла.
Варя всунула руку у відро із запареним лушпинням, щоб перевірити, чи не гаряче.
— А то що так смачно пахне? — спитав хлопчик, вказавши на відро. — Можна нам?
Варя не встигла пояснити, що то для корови: прохачі притьмом допалися до відра, попадали навколішки, почали руками діставати те лушпиння і жадібно його ковтати. Варя не встигла оговтатися, як відро спорожніло.
Жінка кинулася цілувати Варі руки.
— Дякуємо вам, — швидко казала вона, обливаючись слізьми, — ви нас врятували від голодної смерті.
Прохачі пішли, а Павло Серафимович сказав:
— Оце вже і я на власні очі побачив: голод!
Розділ 54
Биков підвівся з ліжка. Боліла голова після вчорашнього гуляння. Добре, що брати Пєтухови подбали про нього: притягли ліжко з якоїсь покинутої хати сюди, до сільради. Тож можна було не поспішати до своєї домівки, де холодно і не топлено. Григорій Тимофійович намотав онучі, взув чоботи. На столі — залишки вчорашнього бенкетування. Курку зжерли, покинувши на тарілках обсмоктані кісточки, але залишилися шматки сала з проріззю, недоїдки хліба та ще кілька солоних огірочків. Биков перехилив миску, сьорбнув розсолу.
— Ех! — крякнув задоволено.
Він пожував шматок сала, відкусив хліба. А пляшка порожня! Вижлуктали весь самогон і краплі йому на ранок не залишили. Добре, хоч здогадалися дров у піч на ніч закидати. Напевно, подбала Ганнуся Теслюк. Чомусь її так донедавна звали усі в селі — не Ганна, а Ганнуся. Та щойно її обрали до комітету незаможних селян, дівчина одразу стала Ганькою, і не Теслюк, а Теслючкою. І не дивина. У селах неосвічені, грубі люди. Як хтось не сподобався — одразу прізвисько приклеять або обізвуть. Хіба є секретом, що на нього кажуть Бик? Бик то й Бик. Найгірше Лупікову, бо саме прізвище спонукає до прізвиська. А Ганнуся тепер Ганька. Хм! Ганька. Ох і гаряча ж дівка! А яка до чоловіків ласа! Кажуть, що спочатку вона гуляла по черзі з обома братами Пєтуховими, потім — із Михайлом Чорножуковим. А коли приїхав він, уповноважений райкому, одразу накинула на нього оком. Після першої ночі, проведеної разом, подарував їй червону косинку. Розцілувала його, довелося пообіцяти дістати для неї шкіряну куртку, бо зізналася, що давно мріяла про таку. Негоже ініціативній дівчині, комсомолці, члену комнезаму, ходити у дранті. Треба десь роздобути для неї куртку. Та й заслужила вона її. Таке витворяє у ліжку, аж голова паморочиться! І немає для неї ні перепон у пристрасті, ні втоми. І так їй давай, і так хочеться, безсоромній. Бува, сили залишають, а їй усе мало. І зна ж, чортяка, як підлізти до чоловіка, щоби знову чоловіча плоть стала твердою! А які у неї груди! Великі, тверді, темні соски стирчать, манять до себе. Ух!
Григорій Тимофійович потупцяв на місці — хотілося в туалет. Він вийшов на ґанок, огледівся — ніде нікого, тож можна подзюрити прямо звідси. Хіба що може побачити із свого двору Павло Чорножуков, але начхати на нього. А ось його донька Варя… Дарма, що у неї немає таких округлих форм, як у Ганнусі, худенька, бліда. Але ж який у неї стан! Струнка як берізка, а правильні кругленькі невеликі груди притягують до себе погляд не менш, ніж груди-кавуни Ганьки. А які очі! Сині, як бездонне весняне небо, і дивляться на світ не спокусливо, а якось наївно, по-дитячому, трохи сумно. Ось на кого б він проміняв Ганну. Якось куркульська донька йому навіть наснилася. Мов наяву, відчував уві сні, як лоскотали оголене тіло її пухнасті світлі коси, як ніжно, ніби подих вітру, торкалися її пухкі вуста шиї. І вся вона була цілковитою протилежністю нинішньої коханки: замість несамовитого скакання у ліжку — ніжні пестощі, не пристрасний до болю поцілунок, а легке змикання губ. Після того сну почав придивлятися до Варі. Чим довше спостерігав за нею, тим більшим було бажання оволодіти нею, хоча знав — це неможливо. Чорножуков-старший — гордий, справедливий, занадто вже правильний, і доньку так виховав. Не поведеться вона ні на які подарунки, бо такі, як вона, залишаються вірні чоловікові на все життя. Але життя непередбачуване…
Стиснемо незабаром Чорножукових у кулаку, аж пищатимуть! Така нагода є, бо розширили список компенсації, додавши до зерна ще й інші продукти. Тепер у неплатників податків можна буде вилучати картоплю, буряк, кукурудзу і навіть сало. А у хліві Чорножукових хрюкає порося. Та й городини у льосі повно. Ось коли залишаться ні з чим, тоді подивимося, що заспівають. Не стане чим годувати малих, сама прибіжить до нього. Такі, як Варя, зроблять усе, щоб урятувати дітей. То Ганнусі покидають малят, бо для них головне не діти. Нічого, доведеться трохи почекати. Настане час, прийде до нього Варя, повільно потягне зав’язку на своїй вишиваній сорочці, одяг спустить з плечей, і він ковзне на землю, оголивши її круглі невеликі груди. «Я вся твоя», — скаже вона, розпускаючи туго заплетені коси…
Розділ 55
Знову вмилося сльозами село Підкопаївка та навколишні хутори. Розгулялися активісти не на жарт. Раз по раз налітали на садиби, вигрібаючи вже й картоплю та буряки. Люди ховали городину та залишки хліба де тільки можна. Але чи можна щось сховати від всюдисущого ока активістів? Шпичаками тичуть у землю, нишпорять по всіх кутках. Варя розвісила на деревах невеличкі мішечки із зерном та сухарями, тож поки не знайшли. Частину буряків позакопували в різних місцях, картоплю також, кукурудзу полущили — зерно легше десь приткнути. Мішечки з кукурудзою були сховані навіть у дитячому ліжечку. Під подушкою у Варі лежали мізерні запаси цукру, а у Василя — солі. Плекали надію, що хоч у постіль не будуть заглядати червоні швидьки. Та чи є для них щось святе?