Биков аж задихався від довгої та палкої промови. Відхекавшись, обвів поглядом присутніх, які сиділи на лаві перед ним за довгим столом. Усі, як один, понахиляли голови, втупили погляд у стіл.
— Мовчите? — з іронією сказав Биков. — Не дуже хочеться носити «рогожаний прапор»? А про «чорні дошки» теж нічого не чули? Так я вам поясню. Ухвалена постанова від шостого грудня цього року «Про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Уже готують списки таких районів для затвердження у ЦК КП(б)У. Не сьогодні, так завтра ми з вами будемо в тому списку. І що тоді? Вивезуть усі продовольчі запаси, оточать райони збройні загони, а ми з вами будемо марширувати селом з «рогожаним прапором»?! Зараз ті селяни, які виплатили податки в повному обсязі, можуть поїхати продати якесь м’ясо, а тоді це заборонять. Постраждають у першу чергу добросовісні платники, — він знову оглянув присутніх, потім додав: — І ви також. Але радянська влада вміє розправлятися з організаторами саботажу хлібозаготівель! — промовив він пафосно. — Мені вдалося ознайомитися з указом Генеральної прокуратури УСРР і наркома юстиції від двадцять шостого листопада нинішнього року. У ньому підкреслюється, що репресія є одним із потужних засобів подолання класового супротиву хлібозаготівлі. Згідно з даним указом, дозволено на місцях застосовувати нещадні заходи до куркулів і всіх класових ворогів, які свідомо гальмують або й зривають нашу боротьбу за хліб. — Григорій Тимофійович замовк, витримавши паузу, спитав: — Нічого не хочете відповісти?
— Ми зробимо все можливе, — несміливо забубонів під ніс Пєтухов-старший.
— Я все це вже чув! — знову спалахнув уповноважений. — Тільки куркулі, підкуркульники, одноосібники і навіть несвідомі колгоспники поховали хліб, не бажаючи, щоб колгосп виконав план хлібозаготівель.
— Але ж ми працюємо, шукаємо і дещо знаходимо, — підвелася з місця Ганна Теслюк. Вона обсмикнула поли нової шкіряної куртки, поправила червону косинку.
— Дещо? — посміхнувся Биков. — Те «дещо» в один мішок влізе! По одній картоплині в день приносите!
— Дозвольте мені, — підвівся Щербак. — Зрозуміло, що перед нами, товариші, стоїть велике завдання. Державі потрібний хліб, ми це добре розуміємо. Але ж уже вилучили що можна. Справді, доводиться збирати чи не по одній картоплині з двору. Поясніть мені, будь ласка, де ще взяти, щоб виконати план хлібозаготівлі. Дякую! — чоловік сів на місце.
— Ось! Розумне, розсудливе питання! — Биков заходив по приміщенню туди-сюди. — Хочу довести до вашого відома, що до переліку компенсаційних харчів додали продукти тривалого зберігання.
— Що це таке? — Семен Пєтухов, не розуміючи, закліпав очима.
— Це означає, що вилучатимемо геть усі продукти харчування! — пояснив комуніст. — І ніякої пощади саботажникам! Усе зрозуміло?
— Так! — почув він у відповідь.
Розділ 60
Стиха скрипнули вхідні двері, сповістивши про гостя. Варя посадила на ліжко Сашка, поклала йому ганчір’яну ляльку, яка збереглася на горищі ще з часів її дитинства. Хлопчик відразу ж відкинув її убік і потяг рученята до котушок, нанизаних на мотузку на кшталт намиста.
— Одразу видно: мужчина! — сказала, привітавшись, Ольга. — Навіщо йому мамині ганчірки? Так, Сашуньо? Нам трактора або машину подавай!
— Батько пообіцяв зробити машинку з колесами, — сказала Варя, — коліщата навіть крутитися будуть!
— Де ж він їх візьме?
— Зробить із котушок. Добре, що колись назбирала їх цілий ящик.
— Котушки тітки Катерини? — запитала Ольга.
— А чиї ж? Що гарно вона шила, то гарно, — сказала Варя. — Залишилися від їхньої родини на згадку хіба що попелище та ящик котушок.
— А від дядька Федора не було ніякої звістки?
— Жодної, — зітхнула Варя. — Вивезли їх у невідомому напрямку — і як у воду впали.
— Не одні вони такі, — з сумом сказала Ольга.
— Киця! — смикнула Ольгу за полу Маргаритка, щоб звернули і на неї увагу.
— Де киця?
— Там! — дівчинка показала пальчиком під велике ліжко. — Там наша Маша!
— Маша? — перепитала Ольга.
— Так вона назвала кішку, — пояснила Варя.
— Ми зараз її звідти виманимо! — весело сказала Ольга. Вона прив’язала одну котушку на довгу мотузку. — Киця думає, що обхитрила Маргаритку, а ми її зараз обдуримо! Потягай мотузку біля ліжка — Маша вибіжить.
— До мене? — спитало дівча.
— Так, до тебе! Іди грайся, — сказала Ольга, і вже за мить хата наповнилася радісними дитячими криками та сміхом. Навіть Сашко у ліжечку почав від захоплення верещати.
Ольга підійшла до сестри, яка поралася біля печі.
— Допомогти? — спитала.
— Не треба, — відповіла Варя, — відпочинь після роботи. Я піч добре прожарила, тож вночі можна буде приступати до справи. Одразу попереджаю: я не піду знову розкопувати могилу!
— Чому ти така полохлива? — усміхнулася Ольга.
— Не знаю. Але у мене від страху може розірватися серце.
— Не припекло тебе, Варю, — сказала сестра. — Клюне смалений півень — побіжиш, як миленька.
— Можливо, — погодилася Варя, — але ж у мене є ти!
— Так, — Ольга зітхнула. — Спочатку піду на кладовище, відберу трохи зеренця, батько змеле на жорнах, а я в той час збігаю в кінець вашого городу і дістану вам жита. Думаю, що до ранку встигну спекти по паляниці, — розмірковувала Ольга. — Хоч би ті чорти у сільраді не сиділи до опівночі, бо одразу ж унюхають запах хліба. А завтра раненько побіжу додому, роздам дітям по шматку, нехай поїдять зі свіженьким молочком. Головне, щоб старі не помітили. Нехай давляться сухою картоплею та коржиками, і то доки не відібрали останню картоплю.
— І не шкода тобі свекрів?
— Аністілечки! — Ольга відміряла пальцем частину мізинця. — Нехай їх колгосп нагодує! А я буду потайки підгодовувати дітей, поки є зерно у схованках. Напевно, за місяць-півтора воно закінчиться, і я не знаю, що будемо їсти далі.
— Щось придумаємо, — заспокоїла її Варя, хоча сама й гадки не мала, що робитиме.
— От дурна моя голова! — Ольга луснула себе долонею по лобу. — Йшла сюди, щоб розповісти останні новини, а вже й забула!
— Знову щось страшне? — стривожилася Варя.
— Для нас ні. По-перше, на днях народила Одарка, — заторохтіла сестра. — Звичайно, що всім цікаво, від кого. Хлопчик такий гарнесенький, рожевенький, білявий, тож наші цікаві жіночки одразу помелися до вдови. Усі намагалися у малюкові віднайти риси обличчя своїх чоловіків. Та чи ти вгадаєш, на кого схожий новонароджений? — усміхнулася Ольга.
— Ти теж видивлялася свого Івана у ньому?
— Ні! — засміялася Ольга. — Одарка мене запевнила, що то не мій жеребець кінчика вмочив! Я їй вірю.
— З’ясували, на кого схожа дитина?
— Не встигли, бо вчора прийшли до неї активісти, кажуть, що вона як одноосібник не сплатила багато податків. Одарка у відповідь: «У мене п’ятеро було ротів, які кожного дня хочуть їсти, а тепер стало на одного більше. Уже всі харчі відібрали, то з чого я маю платити?» А та Ганька їй: «Тебе ніхто не змушував стількох дітей робити, сама у ліжко до чоловіків лізеш!»
— І що Одарка? Не вліпила їй по пиці?
— І врізала б, але я не дала. А Ступа почав знову про нові закони, постанови, накази…
— Ти маєш на увазі голову колгоспу? — уточнила Варя. — Ступака?
— А кого ж іще?! Який він Ступак?! Ступа він! Так ось. Сказав Ступа, — продовжила сестра розповідати, — що в рахунок податку в неї вилучають корову. Ти розумієш, що значить для шістьох дітей корова? Вони ж нічого, окрім молока, не бачили, а тут прийшли відібрати. Бідна Одарка! Вона навколішках молила-благала Ступу не відбирати годувальницю — марно!