— Вилучили?
— Звичайно! Одарка вчепилася за задні ноги корови, кричить: «Не віддам!», а голова колгоспу так і потяг їх удвох із двору. Я ледь відкачала Одарку, думала, що Богу душу віддасть.
— Як вона зараз?
— Не знаю, — стенула плечима. — Після того ми ще не бачилися. Я все думаю, як таке міг вчинити її сусід? Живуть на одній вулиці, він же добре знає, як Одарці тяжко без чоловіка. Нічого його не спинило. А знаєш, що йому спересердя крикнула вдова? «Якщо тебе, комуняко, повісять на гілляці, то я прийду і плюну на тебе!» — ось так!
— Так і сказала? Не побоялася?
— Що боятися людині, яку обібрали до нитки? Їй втрачати нема чого.
— От біда! — зітхнула Варя.
— Є ще одна цікава новина! — схаменулася Ольга. — Розкажу — не повіриш! Я б теж не повірила, але все бачила на власні очі.
— І що ж то за дивина?
— Справжня дивина! Ходила на роботу разом з Улянидою і нічого такого за нею не помічала. Вона дивакувата, мовчазна, ні з ким не розмовляє, що загадають, те зробить. А вчора не вийшла вона на роботу. Голова сам пішов до неї, стукав, добивався — не відчинила, тож я після роботи вирішила зайти до неї. Мало що могло трапитися? Живе відлюдькувато, самотньо, занедужає — нема кому і води внести.
— Що з нею?!
— Слухай далі! Заходжу, двері не замкнуті, мені аж лячно стало.
— Тобі — і лячно? — усміхнулася Варя. — Мені здається, що ти самого чорта не злякаєшся!
— Не перебивай! — невдоволено сказала сестра і продовжила: — Заходжу до хати, а там натоплено, прибрано і чути, як Улянида тихенько наспівує пісеньку.
— Улянида співає?! — здивувалася Варя.
— Уявляєш собі таку картину: сидить Улянида, тримає на руках сповите немовля і мурчить собі під ніс пісеньку?!
Варя від почутого випустила з рук чавунок, добре, що він був не з окропом.
— Улянида з дитиною?! — здивуванню Варі не було меж. — Це неможливо!
— Усе можливо!
— Може, то не її дитина?
— Її. Сама бачила, як вона годувала хлопчика груддю.
— Оце так новина! — сплеснула долонями Варя.
Вона подумала, що вже давно не бачила Уляниду і скучила за нею. До того ж не терпілося побачити її немовля, поздоровити з новонародженим.
— Чого скрутилася як в’юн на сковорідці? — усміхнулася Ольга. — Біжи вже до неї, а я побавлю дітей. Все одно робити нема чого — ті чорти ще не порозлазилися по домівках, — хитнула головою в бік сільради.
Варя попорпалася у старій скрині, знайшла там вишиване дівчаче платтячко. Колись тітка Катерина зшила його для Маргаритки, а Варя зимовими вечорами на комірці вишила гладдю волошки. Маргаритка швидко виросла з нього, хоча платтячко було як новеньке. В Уляниди народився хлопчик, але одяг на Сашка Варя шила сама, і зайвого не було. Поки дитинка у подруги мала, то можна вдягати і плаття. Варя позаглядала у горщики, вишукуючи, що б можна було взяти на гостинець. Не знайшовши нічого, вона налила у невеличкий глечик молока.
— Я піду? — спитала, вдягнувшись.
— Іди, — відповіла Ольга. — Тільки обережно, не послизнися, бо молоко розіллєш.
…Дивно, як щастя може прикрашати людину. Воно ніби підсвічує ясним світлом обличчя зсередини, і воно ясніє, променіє, здається набагато гарнішим, ніж є насправді. Варя дивилася на Уляниду, яка перестала бути схожою на відлюдькувату відьму. Породілля світилася, тримаючи біля грудей маленький шматочок того щастя, яке робить жінку-матір дуже гарною. Навіть глибоко посаджені невиразні очі жінки стали кращими — у них був відблиск самого життя.
— У мене хлопчик, — сказала Улянида, колишучи на руках немовля.
— Знаю, бачу, — сказала Варя. — Я принесла тобі молока і маленький подаруночок.
— Його звати Іванко, — пояснила Улянида, ніби не почувши слів Варі.
— Іванко? Гарне імення.
— Іванко теж гарний!
— Де ж твій чоловік, Улянидо? Чи одружиться тепер із тобою? — запитала Варя, не сподіваючись на зрозумілу відповідь.
— Він є, — відповіла жінка, — і це добре.
— Чому ж тоді він криється від людей?
— Не можна кохати двох одразу, але він мене любить.
— То він… одружений?! — здогадалася Варя.
— Перед Богом я одна його дружина, — милуючись дитинкою, сказала Улянида.
— Він не буде з тобою жити? — допитувалася Варя, поки Улянида була настроєна до розмови.
— Ні.
— Хоч не покине тебе?
— Один раз покинув, пішов до іншої, молодої і гарної, але дізнався, що я важка — одразу ж повернувся.
— Тепер ви разом?
— І разом, і ні.
— Я згадала, — усміхнувшись кутиками губ, сказала Варя, — як ти колись казала, що у тебе буде хлопчик. Ти все знала!
— І все, і не все!
— Ти будеш хоча б колись зі своїм коханим?
— Я завжди з ним.
— Навіть якщо його нема поруч?
— І тоді, — якось мрійливо промовила Улянида.
Варя чомусь згадала Андрія. Він теж із нею поруч. У мріях, але завжди…
Розділ 61
Знову активісти йшли по хатах. Часто люди звечора поспішали замкнути хвіртки та двері й не світили світло. Коли приходила комісія, то довго стукала у двері, а мешканці сиділи тихо, ніби їх нема вдома. Навіть діти привчилися не галасувати і навіть не подавати голос. Найчастіше активісти ходили вечорами. Удень хтось був на роботі, хто порався по господарству, а надвечір родини зазвичай сиділи по домівках. І тоді напівп’яні комсомольці й комуністи мали змогу «притиснути саботажників». Їх ненавиділи, але й боялися. Кожен із селян будь-якої миті за найменший супротив міг бути проголошений «ворогом, який перешкоджає виконанню плану хлібозаготівлі» і одразу ж направлений «до білих ведмедів». День якось розвіював людські страхи, але з настанням темряви жах наближався до хат, ховався поміж повітками, виглядав із-за кожного дерева, рогу будинку, сидів біля димарів на стріхах, готовий кожної миті налетіти на людину, скувати по руках і ногах, паралізувати волю. І нікуди було від нього сховатися, бо він був усюди, разом із командою активістів…
Варя намірилася вже йти додому. Бабусю нагодувала, вдягла її в улюблену теплу жилетку та в’язані вовняні шкарпетки. Щоправда, старенька цілий вечір вередувала. То все кликала невістку, то дорікала Варі, що та морить її голодом.
— Чому ти мені не зліпиш вареників? — вередувала бабця. — Я вже скільки разів просила тебе? Хочу вареників з картоплею і шкварками!
— Ще не різали свиню, — проковтнувши грудку, що застрягла в горлі, відповів батько.
— То старе сало підсмажте!
— Нема. Закінчилося.
— Що ви за господарі? — обурювалася бабуся. — У нас завжди вистачало сала до свіжини. Догосподарювалися? Покличте Надю, я попрошу її зліпити вареники. Нехай сходить до Трохима, щось обміняє на маленький шматочок сала. Чи мені багато треба?
— Завтра, — якомога спокійніше відповіла Варя, — я завтра зліплю.
Варя сподівалася, що наступного дня бабця не пам’ятатиме, що було вчора.
— Не переймайся, Варю, — сказав батько, вийшовши у двір, щоб провести доньку. — Усі старі стають вередливі, гірші за малих дітей.
— Добре, — відповіла Варя. — І все-таки шкода бабусю.
— Якщо їй пояснити, що сталося останнім часом, вона не зрозуміє.
— Може, воно й на краще?
Варя прислухалася. На вулиці було чути людські голоси. Невже знову йдуть «шукачі» чужого добра?
— За плечима в них лопата, йдуть на хутір щедрувати… — сказав батько тихо. — Здається, доню, до нас знову завітали «щедрувальники».
— Знову?! — злякано прошепотіла Варя.
Чорножукови не помилилися. Активісти, як їх селяни прозвали, «червона мітла», пішли до Вариної хати. Почали нишпорити по всіх кутках. Варя сиділа, тримаючи Сашка на руках. Дитина вередувала і плакала, бо був час її годування. Василь сів у кутку кімнати, схилив голову, щоб не бачити швидьків. Добре, що поруч із Варею був батько. Він посадив на коліна Маргаритку, обняв дівчинку і гладив її по голівці. Дівчатко перелякано зиркало у бік непроханих гостей, готове ось-ось розплакатися. Павло Серафимович щось нашіптував лагідним голосом на вушко дитині, і Маргаритка заспокоїлася. Вона притислася усім своїм маленьким тільцем до дідуся, сховалася у його великих обіймах.