Варя схвильовано спостерігала, як знайшли невеличкий вузлик борошна, кинули його у кошик. На припічку стояв чавунок із трьома помитими картоплинами — знайшли. Три картоплини полетіли в кошик. У пічурці за піччю, де сушилися пелюшки дитини, знайшли один буряк — у кошик його! Маленький вузлик пшона, приготований для молочної каші дітям, знайшли у кишені кожуха — забрали.
Ганна полізла у піч, рогачами дістала горщик із молочною кашею для Сашка. Знайшла ложку, почала сьорбати прямо з горщика.
— Залиш дитині, — не витримала Варя.
Ганна розсміялася Варі прямо в очі. Комсомолка показово вилила кашу з горщика на долівку.
— Що ж ти робиш?! Чим я буду дітей годувати? — тремтячим голосом спитала Варя.
— А ти заріж одну дитину і нагодуй нею другу! — зло пожартувала Ганна.
— Дивіться, що я знайшов у сінях! — сказав радісно Семен, затягаючи в хату невелику дерев’яну діжку.
— Що там? — заглянула Ганна. — Квашена капуста? Пошукайте ще у сараях, — наказала вона, — там повинно щось бути.
Варя дивилася, як колишня подруга присіла навпочіпки перед діжею і почала їсти, дістаючи капусту руками. Було гидко спостерігати, як шматки капусти падали їй на груди, а вона все хрумала як кінь. Сашко розплакався так, що Варя вже не могла його втішити.
— Та заткни ти його, — нервово сказала Ганна, — бо в мене апетит від крику пропаде.
— То дитина плаче, побачивши тебе, червона відьма, — тихо сказав батько.
Ганна почула. Вона перестала жувати, витерла долонею бороду.
— Залиште капусту, не забирайте, — попросила Варя, але комсомолка вже збісилася від почутих слів.
— Капусточки хочеться? — скривила вона рота у зухвалій посмішці. — Залишу! Я ж добра!
Ганна вилізла на діжку, задерла спідницю, присіла. Присутні спочатку навіть не зрозуміли, що вона хоче робити. І лише коли задзюрчало, зрозуміли, що вона мочиться прямо в діжку з капустою!
— Оце вам, куркуляки! Ось вам! — сміялася комсомолка. — Їжте тепер, хоч задавіться!
Вона зістрибнула з діжки, поправила спідницю.
— Ви мене надовго запам’ятаєте! — процідила крізь зуби. — Не сплатите сповна податки, поведуть вас селом під «рогожаним прапором»! Я подбаю, щоб на ньому написали «Я — ворог народу, закопав хліб і не здав державі!». А потім смердючу рогожу власноруч прикріплю на вашій хаті! — Ганна вишкірилася.
— Чому? — спитала Варя. — Чому ти така стала? Ми ж їли з однієї миски…
— До чого тут миска?! — скрикнула Ганна. — Гадаєш, якщо народилася із золотою ложкою у роті, то тобі все дозволено? Усе навколо повинно бути твоїм?! Землі — твої, луки — твої, будинок під бляхою — тобі, навіть березовий гай — і той твій! Ти гадаєш, мене не брали завидки?
— Ти мені заздрила, — сумно промовила Варя, — але ж ми всі робили все, щоб ви не бідували.
— Усе? — хмикнула Ганна. — Зробили з нас наймитів і думали, що так буде вічно? Ваш час минув! І не потрібно мені дорікати тією мискою борщу!
— Ми ж усе ділили навпіл, — нагадала Варя. — Люди повинні пам’ятати добро, — сказала вона задумливо. — Хай би що там було, ми всі маємо залишатися людьми і знати, що живемо під одним небом, а небо… Воно одне на всіх.
— Ти як була дивакувата, так нею і залишилася, — глумливо сказала Ганна. — Колись ти пиріжки ділила навпіл зі мною, а я поділю небо! — вона хіхікнула. — Бери собі половину! Хлопці! — крикнула, виходячи з хати. — Знайшли? Ні? Тоді ходімо далі!
Варя не витримала. Вона віддала Сашка Василеві, упала на ліжко і розплакалася. Подушка приглушувала її ридання, а у Варі перед очима стояло побачене. Потім чомусь знову згадалися подаровані намисто і чобітки. Від тих спогадів ставало ще болючіше на душі.
Розділ 62
Биков проводив нараду у сільраді одразу ж після повернення з району. Лупіков, Жаб’як, Ступак і Щербак прибули вчасно. Ось що значить партійна дисципліна! Григорій Тимофійович доповів однопартійцям, що село не виконує план хлібозаготівель. Критична ситуація у всьому районі, але потрібно думати у даному випадку не за них, а за свій колгосп. Биков розповів, що сусідні села вже занесли на «чорну дошку», є загроза, що у всьому районі заборонять будь-яку торгівлю і села будуть оточені загонами НКВС.
— Хоча мало хто ризикне покинути село, — розмірковував Биков, міряючи широкими кроками приміщення. — Уведений у містах паспортний закон не дасть змоги селянам без документів втекти з села, не виконавши плани заготівель. Є наказ про те, що таких саботажників будуть ловити і повертати на місця проживання, — Григорій Тимофійович почухав потилицю. — Якщо, звичайно, не заарештують за свідомий саботаж, — додав він.
— Все одно тікають, — зауважив Щербак.
— Куди? — розвів руками Биков.
— Хто в міста, хто на шахти. Є такі, що намагаються потрапити у Росію.
— Як вони туди потраплять? Хто їм продасть квитки на потяг? Це ж заборонено!
— Залізнична колія проходить не так вже й далеко, — пояснив Щербак. — Чоловіки знаходять місце, де потяг стишує хід, там чіпляються, залазять у товарні вагони і їдуть. Уже не один був випадок, коли так виїздили, влаштовувалися на новому місці і забирали своїх рідних. У нашому селі таких випадків ще не було, але скоро будуть.
— Чому ви так вважаєте?
— Бо люди у скруті, їм нема чого їсти, — сказав парторг.
— Нема чого їсти?! — підскочив Биков як ужалений. — Нема у тих, хто виробив по сорок трудоднів на рік, колупався на своєму городі, а тепер саботує здачу хліба! Тільки й думки, як обдурити державу й де сховати хліб. Чи хтось із них сидить голодний? Маю великий сумнів.
— Почали мерти люди від голоду, — неголосно сказав Щербак.
— Це правда? — Биков витріщився на голову сільради.
— За останній час, — Жаб’як підвівся, — померло кілька осіб. Сусіди знайшли померлими у своїй хаті Островерхових.
— Хто такі? — глипнув на нього Биков.
— Самотні старі.
— Ось бачите! Вони віджили свій вік і тихо пішли від нас. А ще хто?
— Знайшли при дорозі незнайомого чоловіка, — продовжив Максим Гнатович, — скоріш за все, то був жебрак.
— Не хотів працювати в колгоспі, легше піти з простягнутою рукою, — пояснив Биков. — Напевно, замерз. Далі.
— Померла самотня жінка Іваницька Надія. Їй було п’ятдесят років. Знайшли її у своїй хаті, була вся пухла.
— Теж померла від старості. Що вдієш? Ще хтось?
— У вдови Одарки Сиротенко померла дитина трьох років.
— Семен Семенович, — звернувся вже до голови колгоспу Щербак, — поясни, чому у неї померла дитина.
— Звідки я знаю?! — обурено сказав він й одразу почервонів до самої маківки.
— Тоді поясню я, — голосно сказав Щербак. — Нещодавно ти саморуч забрав у вдови годувальницю — її корову. Дитина опухла з голоду і померла, а корова вдови чомусь опинилася на твоєму подвір’ї.
— Доповідай, — звернувся до голови колгоспу Биков, — як таке трапилося.
— Вона винна державі й відмовилася платити, бо сказала, що нічим. У неї в рахунок сплати податків була вилучена корова. Я отримав її в рахунок своїх відсотків за вилучене збіжжя, — пояснив Ступак.
— Сідай! Усе зрозуміло. Ти вчинив так, як веліла твоя громадська совість.
— А як щодо померлої від голоду дитини? — не вгамовувався Щербак.
— Від якого голоду?! — закричав Биков. — Нема ніякого голоду! Я не хочу навіть чути це слово! Запишіть собі на лобі і навчіть комсомольців: голоду немає! За одне таке слово можна потрапити за ґрати! Усе це куркульські вигадки! Недобиті куркулі вигадують жахливі історії про голод у країні. Вони роблять все для того, щоб підірвати довіру до радянської влади, до комуністів. Ми повинні обрубувати такі спроби при самому корені. Тому тобі, Кузьма Петрович, раджу тримати язика за зубами і думати, що кажеш.