— Люди не хочуть іти на роботу, — продовжив Щербак, — бо лежать вдома слабкі, з пухлими ногами та животами. Нещодавно не вийшла на роботу Віра Ляшенко. Я зайшов до неї, а жінка лежить мертва. Вона не змогла встати з ліжка, бо не мала сил. Жінка виглядала дуже виснаженою: голова ніби збільшилася у розмірі, тіло обтягнуте жовтою безкровною шкірою, загострилися вилиці, руки висохлі, дуже тонкі, очі збільшені. Вона померла, широко відкривши очі й рота. Усе це свідчить про голодну смерть.
— Ти лікар? — посміхнувся Биков. — Лише спеціаліст може визначити, від чого померла людина. Можливо, вона була хвора на сухоти або іншу виснажливу хворобу. Можливий такий варіант?
— Можливо, — погодився Щербак, — але сусіди розповідали, що у Віри вже з тиждень не було у роті ані росинки. Сусіди їй вносили кілька разів поїсти, але ж у них самих не вистачає харчів. Тому жінка залишилася наодинці зі своєю бідою…
— Усе! Досить! — зупинив Щербака Биков. — Не будемо сваритися і з’ясовувати причину смерті. Померла, тож нехай собі спить вічним сном. У нас є важливіші справи.
Биков доповів, що потрібно щось негайно робити, щоб не попасти на «чорну дошку». Голова колгоспу запропонував свій варіант.
— Давайте здамо посівний фонд, — сказав Семен Семенович.
Підрахували: якщо здати зерна вісімдесят відсотків, то все одно не вистачить для виконання плану.
— Доберемо податками населення, — вніс пропозицію Лупіков.
— Зачекайте, — взяв слово Кузьма Петрович. — Майже все зерно вивезли у район. Залишили на посівну настільки мало, що не вистачить і на одне поле. І тепер ці мізерні запаси ще зменшаться? Що тоді залишиться на посів?
— Озимих трохи посіяли, а весняна посівна ще не скоро, — сказав Лупіков. — До того часу щось вигадаємо. Зараз потрібно виконати план — це наше головне завдання. Можна, наприклад, вилучити сіялки, віялки, жатки, борони тощо. Усе це скласти під замок до весни. Там можна буде обміняти все це на посівне зерно або продати інвентар і купити посівний матеріал. До того ж порання по господарству відволікає колгоспників від роботи. Порпаючись на своїх городах, вони не хочуть іти на роботу в колгосп. Навіщо їм усе те добро, якщо немає коней і землі?
Биков розплився у задоволеній усмішці і заплескав у долоні.
— Єдине правильне рішення! — сказав Биков. — Ось у кого потрібно тобі, Кузьма Петровичу, повчитися! Доведіть до відома активістів про вилучення у населення сільськогосподарського інвентарю. Так і зробимо. Негайно здамо більшу частину посівного матеріалу. А тепер я повинен перейти до питання номер два, — об’явив Биков.
Григорій Тимофійович дав завдання зробити подвірний обхід і перерахувати не лише худобу і птицю, а й кожне дерево, кожен кущ.
— Всі-всі дерева і кущі? — поцікавився Семен Семенович.
— Який же ти недалекий! — зітхнув Биков і розтлумачив: — У садках фруктові дерева та кущі, з яких можна зібрати ягоди. Якщо селяни отримують дохід у вигляді яблук, груш, смородини чи там аґрусу, то що з доходу треба робити? Правильно! Платити податки. По кількості дерев і кущів буде нарахований податок.
— А якщо яблуня не вродить і на ній не буде жодного яблука? — поцікавився Ступак.
— То вже проблеми яблуні і її господаря, — вичавив на обличчі посмішку Биков. — А наша проблема — зібрати податки. Зрозуміло?
Щербак мовчки підвівся, кивнув усім «Бувайте!» і поспішив додому. Чому ніхто його не чує? Чи не хоче чути? Чи причина у ньому самому? Щось не зрозумів? Але ж люди у селі справді почали вмирати від голоду. На хуторі Надгорівка спорожніли вже дві хати з десяти. І чому не йде з голови почуте від одного колгоспника: «Прийди, Сталін, подивися, як колгоспи розжилися — хата раком, шопа боком, ще й кобила з одним оком»?
Розділ 63
Марічка зайшла до Чорножукових. Варя не бачила подругу з тиждень і ледь її пізнала. Молода жінка схудла, зблідла і змарніла, вона насилу переставляла ноги. У родини Мовчанів відібрали геть усе. Ті крихти харчів, що залишилися не знайдені активістами, вони ділили на всіх.
— Їмо раз на день, — пояснила Марічка, — щоб хоча б не померти з голоду. Мати вже не підводиться з ліжка — нема сили. Чи то від недоїдання, чи від того, що п’є багато води, щоб не так хотілося їсти, у неї сильно набряк живіт. Сама стала така худюща, аж страшно дивитися, а ноги повні, пухлі. Литки так рознесло, що шкіра не витримує і лопається. Подивилася я сьогодні на її ноги і жахнулася, — розповідала Марічка. — Із тріснутої шкіри почала текти сукровиця.
— Який жах! — промовила вражена почутим Варя. — А як же Сонечка?
— У мене пропало молоко, — тихо мовила Марічка. — Те, що ти давала, я їй згодувала. Залишилося трохи буряків, тож варю їй на воді і тією солодкою водичкою напуваю. Є ще кілька гарбузів. Відварю шматочок, замотаю у марлю і даю смоктати дитині. Чомусь багато плаче, — пожалілася Марічка. — Чи то від такої їжі животик болить, чи, може, хворіє — не знаю.
— Я тобі ще дам глечик молока, — сказала Варя. — Тільки так, щоб Василь не дізнався, бо в нього батьки теж голодують.
— То залиш собі. Ми якось переб’ємося тим, що є.
— Нас не врятує невеликий глечик молока, а Сонечці зможе допомогти, — сказала Варя. — Ти тільки одразу багато не давай, розведи з водою і закип’яти, — порадила вона подрузі.
— Добре. Спасибі тобі, — подякувала Марічка. — Ми знаєш, що вирішили?
— Що?
— Поїде Павло у Сталіно, туди, де вони жили раніше.
— Навіщо?
— Якщо пощастить, то влаштується у місті на роботу, буде отримувати хліб, тоді забере нас усіх до себе.
— А де там жити?
— Люди копають землянки і живуть якось, — пояснила Марічка. — Краще вже жити у землянці, ніж померти у власній хаті голодною смертю.
— А ти впевнена, що він повернеться за вами? — обережно запитала Варя.
— Я знаю, що він мене не кохає, — сказала Марічка, — але зараз мова йде вже не про любов, а про життя. Впевнена, що він не залишить свою дитину.
— А як він без паспорта, без документів поїде?
— Буде нишком пробиратися ночами. Як і на чому йому їхати? — гірко посміхнулася жінка. — Пішки піде.
— А ти чула, що усюди стоять міліцейські кордони і нікого не пропускають?
— Чула, хоча не розумію, чому.
— Як кажуть, «щоб куркулі не проникли у міста».
— Я буду молитися вдень і вночі, щоб він дійшов, — сказала Марічка. — Іншого виходу у нас немає. Якщо не забере нас Павло, ми за місяць усі згинемо.
— Неправда! — Варя обняла подругу за худенькі плечі. — Ми виживемо, повинні вижити! — підбадьорливо сказала Варя і додала: — Хоча б заради дітей. Ми з тобою ще погуляємо на весіллі мого Сашка і твоєї Сонечки. Чи ти проти?
— Чому ж? — Марічка кволо посміхнулася. — Я тільки «за»!
Розділ 64
Знову до Чорножукових прийшли активісти. Мета у них була та сама — зламати саботаж. Рішуче налаштовані, вони увірвалися до хатини Павла Серафимовича, коли Варя вдягала бабусі випрані теплі шкарпетки. Батько Варі чаклував над машинкою для маленького Сашка — хотілося зробити так, щоб колеса-котушки крутилися, коли малий почне ходити і тягати іграшку за собою на мотузці.
— Будемо добровільно здавати хліб державі чи знову саботаж? — похитуючись, запитав Лупіков.
Було помітно, що перед виконанням «важливої місії» він добре хильнув. Позаду нього шкірив зуби Йосип Пєтухов. Ганна нишпорила по хаті очима голодного хижака, який вийшов на полювання і вже відчуває запах здобичі.
— Здав би добровільно, — спокійно сказав Павло Серафимович, продовжуючи шилом довбати дірку у котушці, — але ж нема чого.
— Варко, — стривожилася бабця, — хто тут?
— Відпочивайте, — відповіла Варя, вкриваючи теплою ковдрою стареньку, — то до батька зайшли знайомі.
— Значить, саботуємо здачу хліба? — запитав Лупіков. — Захотілося на Соловки? Так ми це можемо організувати.
— Про який хліб він говорить? — схвильовано спитала старенька.