— Навіть не знаю, — стенув плечима Данило. — Ту дитину я забрав, бо він лишився круглим сиротою і міг загинути.
— А мій теж може згинути, померти від голоду, — півголосом говорила вона. — Лежить свекруха, вже доходить, свекор ледь живий, а ще, окрім Василька, четверо залишаться. Я не знаю, хто з них виживе, чи вдасться мені їх врятувати від голодної смерті, тож хоча б один виживе поруч із тобою. Тебе люди люблять, завжди подають, ви не помрете, як ми тут. Прошу тебе, зроби добру послугу: забери дитину. І тобі буде легше, і я буду знати, що хлопець не помре.
— Це великий ризик, — зауважив Данило. — Я гадав, що врятую Василька, а вийшло бачиш як.
— Від хвороб ніхто не застрахований. Ти не міг врятувати ту дитину, не звинувачуй себе.
— Зараз і на нас, кобзарів, почалася гонитва, — пояснив він, — доводиться ховатися, як злодію.
— Ти ж знаєш, що у селі не краще. Прошу тебе, врятуй мою дитину!
Данило мовчав, думаючи про щось своє.
— Забери хоча б до літа, — попросила Ольга. — Якщо доживемо, то почнеться городина, стане легше, може, щось і зміниться на краще.
— Де хлопчик? — запитав.
— Зараз!
Ольга підвелася, Варя відійшла з нею від старого.
— Олю, а як на це подивиться Іван? — запитала пошепки.
— Іван? Куди він дивився, коли рвав горлянку за свій колгосп? Тепер моя черга рятувати дітей.
— Як можна? Відправити дитину хтозна-куди?
— Краще вже так, ніж віддати на воза Пантьосі, — сказала Ольга. — Принаймні буде надія на спасіння.
Василько привітався з дідом. Ольга всадовила його поруч із бандуристом, пояснила, що він буде поводирем замість Василька.
— Поки що пропустиш заняття у школі, — сказала йому мати, — а потім повернетеся, і ти все наздоженеш.
Василько з цікавістю і деяким острахом подивився на діда.
— А правда, що кобзарі осліплюють своїх дітей? — запитав Василько, не зводячи очей з кобзаря.
— Звідки ти таке взяв? — спитав старий.
— Від людей чув, і ваш поводир був сліпий на одне око.
— Он воно що! — усміхнувся Данило. — Василько змалечку був сліпий на одне око. А те, що кобзарі осліплювали своїх дітей, кажуть старі люди, правда. Але то було давно, коли зрячому суворо заборонялося бути кобзарем.
— А ви мене навчите своїх пісень?
— З часом навчу. Дорога у кобзаря нескінченна, довга, вважай, все життя топче ногами стежки-дороги, тож про все перебалакаємо, усього навчу. Зараз моя бандура відпочиває, чекає інших, кращих часів. Та й пісні з’явилися інші. Що в кого болить, той про те і говорить. Зараз люди частівки складають.
— Заспіваєте? — вже без страху спитав Василько.
— Не можу, люди вже сплять. Лише тихенько наспіваю. Хочеш?
— Ага!
Працювала десять день, Заробила трудодень. А від того трудодня Голодую я щодня.
— Сподобалось?
— А ще можна?
— Можна. Слухай, але нікому не розказуй!
Ходить Сталін та й питає, Чого дітям не хватає. Нема хліба, нема солі, А до того ж іще й голі.
— Або ще:
Колосочки я збирала На колгоспнім полі, І за це мені дали Десять літ неволі.
— Досить вам співати! — уже веселіше сказала Ольга. — Потрібно зібрати речі у дорогу.
Вона принесла торбинку, склала туди одяг, рушник, валянки.
— Я поклала кілька пар онуч та валянки, — пояснила Ольга Данилу. — У хлопців були одні чоботи на двох, бо у Василька вони геть зносилися. Пообіцяли у школі видати йому. Біжу, радію, що тепер будуть у дитини ноги сухі, а мене перестріває вчителька і каже, що нема вже наших чобіт, голова сільради забрав для свого сина. Прийшов нахабно і забрав. Й управи на нього немає! Хто бідує, а хто жирує, — бідкалася Ольга, збираючи торбинку. — Доведеться йти у дірявих чоботях, тож коли буде сухо, можна вдягти валянки. Онучі будеш, синку, сушити біля багаття, не носи мокрі, бо ноги застудиш. Зараз підете спати, а я вам на дорогу спечу хлібинку.
Василько усміхнувся, довірливо поклав голівку дідові на плече.
Розділ 74
Нести в Торгсін срібний Георгіївський хрест визвався Василь. Павло Серафимович наполягав, що йти повинен він і лише він, але Варя умовила його відпочити.
Василь повернувся з двома кілограмами борошна.
— Йшов і думав, — почав він розповідати про дорогу, сьорбаючи гарячий суп, — якщо зупинить міліція, то скажу, що несу батьків хрест до Торгсіну. Це ж не заборонено, тому повинні пропустити. Мені пощастило — заслону на дорозі не було. Тож без особливих пригод дістався до міста, спитав у людей, де той Торгсін, мені показали. Заходжу, дістаю нагороду, подаю продавцеві. А він — викапаний єврей! Покрутив хреста в руках і каже: «Ти де його вкрав?» Кажу, що мого батька. «Так він у тебе царський прислужник?» — питається. «Він був фельдшером, — пояснюю, — рятував людей». «І офіцерів рятував?» — «Напевно, бо вони теж люди». — «А, так він панів рятував! Допомагав ворогам революції! Йди з ним геть, доки міліцію не викликав!» — репетує. Насилу вмовив його, пожалівся, що двійко дітей вдома голодні. Змилостивився, каже, що більше кілограма не дасть. Ледь випросив у нього два кіло.
— Кажуть, що за золото більше дають, ніж за срібло, — сказала Варя.
— Можливо, — погодився Василь. — Але ж я натрапив на єврея, а вони свого не випустять з рук. По дорозі додому зустрівся з одним чоловіком. Трохи шляху здолали разом, так йому за дві срібні ложки дали теж два кілограми, правда, житнього борошна. А мені пощастило, що пшеничне дісталося.
— Подейкують, за дві золоті обручки дають два пуди борошна, — думаючи про криївку, сказала Варя.
— Та де ж їх взяти? — зітхнув Василь.
Варя одразу ж сховала борошно, ретельно вимила миску, щоб нічого не залишилося.
— Я хочу збігати навідати Марічку, — сказала вона чоловіку. — Ти будеш відпочивати?
— Та ні. Побавлюся з дітьми, бо скучив, а надвечір сходжу до батьків.
Варя не встигла вдягтися, як розчахнулися двері і на порозі з’явилася Марічка. Роздягнута, нечесана, очі блищать нездоровим блиском, на руках — загорнута у ковдру дитина.
— Нагодуй її, — незнайомим голосом промовила вона і простягла Варі дитину.
Варя відгорнула кутик ковдри й обімліла. Дитина вп’ялася зубками у свою ручку. Ротик і ручка у неї були у власній крові. Варя спробувала відняти ручку від рота Сонечки і зрозуміла, що дитина вже заклякла.
— Так ти її нагодуєш? — питає знову Марічка, зиркаючи на Варю.
Варі стало страшно.
— Де твоя мати? — чомусь спитала розгублена Варя.
— Лежить на вулиці. Вона чекає Пантьоху. Він повезе її на кладовище. Матері вже все одно, її не бентежить, що моя Сонечка хоче їсти.
— А де свекруха?
— Вдома.
— Я тобі дам хліба, а ти йди додому, неси хліб, — Варя тремтячими руками подала шматочок хліба.
— Добре! — сказала радісно Марічка. Швидко схопила хліб і побігла.
— З нею не все гаразд, — сказала Варя Василю. — Вона хвора.
— Від такого життя ми всі хворі, — сказав він.
— Дитина вже мертва, а я не змогла сказати.
— Вдома тітка скаже.
— Я не можу залишити її в такому стані!
— Давай домовимося, — запропонував чоловік, — завтра вранці підемо до неї разом. Обіцяю! Добре?
…Варя з чоловіком, як і домовлялися, вранці пішли до Марічки. Біля її двору, обіч дороги, просто на снігу сиділа людина. Вони підійшли ближче і впізнали в закутаній у стару діряву ряднину жінці тітку Феньку. Її важко було впізнати. Під очима великі мішкоподібні пухлини невизначеного кольору, шкіра на обличчі неприродно блищала, хоча мала сіруватий відтінок. Жінка, схрестивши руки на грудях, притримувала ними рядно. На великих пухлинах її пальців тріснула шкіра, і з ран витікала прозора рідина з їдким неприємним запахом.
— Що ви тут робите? — спитала Варя.
Жінка не ворухнулася, продовжувала дивитися перед собою збайдужілими до життя очима.
— Чекаю Пантьоху, — сказала тихо.
— Навіщо?
— Хай мене забере.
— Так… Ви ж іще живі. Ходімо у хату, бо змерзнете.