— Доки довезе, помру, — сказала таким голосом, ніби говорить про буденні звичні речі. — Чого чекати? Там домру.
— А де Марічка?
— Може, ще й жива.
— Ходімо, — Василь смикнув Варю за рукав.
Варя з острахом прочинила двері. Мертва дитина лежала на ліжку, тримаючи ротиком свою ручку.
— Марічко! — стиха покликала Варя.
Почулося якесь гарчання, схоже на собаче. Варя вхопилася обома руками за Василеву руку. Із-за стола навкарачки вилізла Марічка. Волосся розтріпане, мокре, звисає пасмами до підлоги. Вона підвела голову, вишкірила зуби і у якомусь нападі божевілля почала гризти ніжку стільця. Варя зробила невеликий крок до неї, і жінка загарчала знову — так, як гарчить пес, коли у нього хочуть відібрати кістку. Очі у неї були червоні, налиті кров’ю, з нездоровим блиском.
— Марічко, це я, Варя, — спромоглася вичавити з себе.
Одразу безумні очі жінки блиснули люттю, і вона знову вишкірилася і загарчала.
— Ходімо, — Василь потяг Варю з хати. — Бачиш, вона збожеволіла.
Довелося йти в сільраду, сповістити голову. Максим Гнатович з Лупіковим пішли подивитися, наказавши Варі і Василю чекати біля двору. Почулися людські крики, і чоловіки вибігли на вулицю. За ними гналася збожеволіла від горя і голоду Марічка, дико рикаючи. Лупіков швидким рухом вихопив зброю — і влучний постріл у груди скосив нещасну жінку. Марічка різко зупинилася, сіпнулася як від удару, широко відкрила очі, ніби здивувалася «За що?», і не отримавши відповіді, впала на землю. Вона лежала, широко розкинувши руки, розплющені очі вже невидющим поглядом застигли на небі. Голова підійшов до неї, сказав спокійно, ніби й не йшлося про людське життя: «Готова».
Варя розширеними від жаху очима дивилася, як збільшується латка крові на грудях подруги, заливаючи її улюблене ситцеве плаття. Під’їхала підвода. Пантьоха спинився біля жінки на дорозі.
— Тобі куди? — спитав.
— Туди, — байдуже відповіла тітка Фенька.
Він підсадив жінку на воза, всадовивши прямо на тіла померлих. Жінка похилилася набік, покірно лягла. Пантьоха поклав скривавлене тіло Марічки поруч, навіть не обмотавши рядном.
— Забери в хаті дитину, — наказав Лупіков, і чоловіки пішли геть.
Їздовий виніс дитину, кинув, як мішок із половою, поверх трупів. Маленьке тільце Сонечки з випуклим великим животом знайшло прихисток біля материних грудей. Дитинка навіть після смерті не хотіла випускати з рота свою ручку, з якої ссала свою ж кров.
— Вйо! — Пантьоха смикнув віжками, і підвода смерті поскрипіла далі. Віз хитнувся, і Сонечка щільніше прилягла до грудей матері.
Частина восьма
Коли день є роком
Розділ 75
Кожного разу, дістаючи зі схованки зерно або борошно, Варя з тривогою на душі розуміла, що вони наближаються до страшного голоду ще на один день. Вона не бажала навіть у свої думки впускати слово «смерть», але та була поруч, щодня, щохвилини, заглядала у вікна, стукала незачиненими віконницями спорожнілих будинків, вишукуючи нові жертви. Щовечора Варя щільно завішувала вікна, здавалося, що так можна сховатися від ненажерливої смерті, яка зіткана з чогось страшного і розчинена у темряві. Варя відчувала, що вона десь близько, майже поруч, уже рахує, на скільки днів залишилося припасів харчів, щоб дати ще кілька днів пожити виснаженим людям і потім насолодитися своєю владою. Варя почала відчувати її на собі, коли помітила, як ноги і руки поступово тоншають, як почали випирати ключиці та ребра. Часто перед її очима стояло жахливе видовище: підвода, жінка, з якої смерть вичавила життя до останньої краплі, залишивши, ніби на глум, пишне волосся і довгу чорну косу. Не йшла з голови Марічка, яка з життєлюбної, веселої і доброї жінки перетворилася на тварину. Дивлячись на Сашка, Варя постійно згадувала Сонечку, яка до останку чіплялася за життя, намагаючись напитися власної крові.
Іноді Варі здавалося, що вона сама збожеволіє від думок, як її подруга. Потрібно було щось робити, десь діставати харчі. Вже не так лякали нальоти «летючої бригади» активістів — з часом можна звикнути навіть до поганого. Треба було навчитися ховати харчі, і люди знаходили все нові схованки. Навчилися їсти за зачиненими дверима і готувати вночі. Перевертні могли винюхати запах страви, яка готується, по-собачому вчути свіжоспечений хліб, але Варя призвичаїлася пекти малесеньку паляничку для вилучення непроханими гостями, і більшу, щоб одразу сховати для себе. Аби платити менше податків, довелося вирубати всі дерева у садку, навіть зарості сливняку. Залишилися стояти два хрести — одинокі, незахищені і якісь самотні серед зимового простору. Від колись веселого тінявого садочка лишилася тільки згадка у вигляді сушених дрібних вишневих гілочок для чаю.
Варя не хотіла засмучувати батька своїми побоюваннями — йому й так було нелегко. Василь в один день поклав на підводу матір і батька, тож був у полоні смутку. Залишалася Ольга. Сестрі було ще тяжче, але вона постійно намагалася щось вигадати, аби хоч якось нагодувати родину. Варя вирішила сходити до неї — або порадитися, або поділитися думками.
Біля двору сестри лежав небіжчик. Тіло було загорнуте у рядно, але по босих старечих жіночих пухлих ногах неважко було здогадатися, що то свекруха сестри.
У Ольги була Одарка. Після смерті дітей — десятирічної і тририрічної — Одарка завжди носила з собою немовля. Останнім часом Варя часто бачила жінок разом. Кілька разів помічала, як вони про щось змовницьки шепочуться й одразу замовкають при її наближенні. І цього разу те ж саме. Побачили Варю і одразу притихли.
— Хто то? — запитала Варя.
— Свекруха, — відповіла Ольга. — Винесли з Одаркою вдвох, бо Івана ще нема вдома. Відмучилася!
— А як свекор?
— Теж пухлий лежить. Люди порадили великі пухлини на ногах проколювати шпилькою. Кожного дня колю, щоб виходила рідина, а вона так смердить, не приведи Боже! Не знаю,чи це допоможе, чи ні. А ти чого така понура? — спитала сестру.
— А є чому радіти? Ви про щось шепочетеся, — зауважила Варя, — ні про що мені не розказуєте, а в мене голова пухне, як врятувати дітей.
— Так, — протяжно сказала Одарка, — мруть найслабкіші: старі й малі діти.
— То, може, розкриєте свою таємницю? — Варя поставила питання руба.
— Ми… — жінки переглянулися, і Ольга промовила: — Будемо рятувати молодших дітей.
— А у мене, виходить, їх немає?
— Я знаю, яка ти ляклива, тож і не стала тобі пропонувати, — пояснила Ольга.
— Тобто ти подумала, що я буду сидіти склавши руки і нічого не робити заради дітей? — сказала Варя з образою.
— Ти здатна на рішучий крок? — Ольга уважно подивилася на сестру.
— Я зараз у такому становищі, що здатна на все, — зітхнула Варя.
— Так ти підеш з нами?
— Куди? Поясніть спочатку.
— Слухай мене, — сестра підійшла ближче, втишивши голос, пояснила: — Якщо хочеш урятувати Сашка, забереш його, тільки візьми трохи їжі і не забудь пелюшки і теплі ковдри. Посадиш його на санчата і мчи сюди. Про це не повинен ніхто знати, навіть твої рідні. Їм скажеш, що поживеш у мене пару днів, мовляв, сестра роздобула десь харчів. Я своїм домашнім скажу те саме, що буду у тебе. Ясно?
— Куди ми підемо?
— Тоді дізнаєшся.
— Я теж іду, — сказала Одарка.
— Я здогадалася, — сказала Варя.
— Я беру з собою Петруся, Оля — Оксанку, а ти візьмеш молодшого, — продовжила жінка.
— Ви можете нарешті зізнатися, що ви надумали? — Варя подивилася то одну, то на другу.
— Давай домовимося так, — Ольга сіла біля сестри, — остаточне рішення за тобою. Підеш з нами, а там приймеш рішення, якщо, звичайно, маєш намір подбати про дитину.
— Ні, це несерйозно! Іти невідомо куди?
— Твоя дитина, тобі й вирішувати, — підсумувала сестра.
— Чому ви не хочете зараз все мені розповісти? Що за таємниці? — Варя нічого не розуміла. — Ми йдемо просити милостиню? Може, красти?
— Не хочеш іти з нами, то й сиди вдома! Чекай з моря погоди, а я своїх дітей все одно врятую! — невдоволено сказала Ольга.