— Вовки?! — Варя підскочила з місця.
— Може, вовки, а мо’, й здичавілі собаки, — пояснила Ольга. — Тих, що не поїли, повідпускали на волю. Бігають зграями, страшніші від вовків.
— А якщо… — перелякалася Варя. — Якщо вони на нас нападуть?!
— Усі голодні, — сказала Одарка, — вовкам теж нема чого їсти. Люди вже виловили всіх зайців і вовкам не залишили.
— Ти так спокійно кажеш, — сказала Варя, прислухаючись до тужного виття звіра.
— Не бійся! — Ольга ляснула її по плечу. — У мене є ніж, у Одарки — сокира, на крайній випадок, запалимо багаття, звірі бояться вогню. Є, є у мене сірники! Я про все подбала!
Варя трохи заспокоїлася, проте, йдучи далі, постійно прислухалася й оглядалася назад.
— Ось і криниця Данила, — нарешті сповістила Одарка.
Жінки поїли, попили води, посиділи на лавці.
— Незабаром буде розвилка, — пояснила Одарка. — Пряма дорога веде в Росію, праворуч — до залізничної колії, куди ми йдемо, а коли взяти з неї ще правіше — до міста. До речі, там дуже гарний Торгсін. Твій Василь міг би виручити більше борошна, якби сюди пішов.
— Скільки вже вийшло, — тихо сказала Варя, згадавши про криївку на горищі, якщо її досі ніхто не знайшов. Про всяк випадок вона вирішила запам’ятати дорогу, про яку казала Одарка.
— Ми підемо в Росію? — поцікавилася Варя.
— Ти що?! — хмикнула Одарка. — Нас одразу ж зловлять! До залізничної колії, яка проходить неподалік від Росії, — пояснила Ольга і підвелася: — Час вирушати!
Коли перед ними простяглися блискучі рейки, був уже ранок. Сховавшись у посадці неподалік, нагодували дітей. Одарка дістала із пазухи пелюшки, сповила маля.
— Хтозна, коли тепер поїси, коли тобі поміняють пелюшки, — сказала вона сумно і поцілувала дитину у щічку.
— Що ти збираєшся робити? — схвильовано запитала Варя.
— Мовчи! — смикнула її сестра.
— Там, — Одарка показала пальцем вперед, — потяг піде на підйом і стишить хід. У посадці повинні бути люди. Ходімо туди.
І справді, жінки пройшли сотню метрів і помітили двох чоловіків. Вони підійшли до них, привіталися.
— В Росію? — Одарка заговорила до чоловіків.
— А то ж куди? — відповів молодший. — Чи й ви туди?
— Та ні, — посміхнулася Одарка. — Куди нам з приплодом?
— Я так і подумав. Не зможете на ходу заскочити на поїзд, ще й дитину затягти.
— Ми ні, а ось ви б змогли.
— Як то?
— Заскочити і дитину забрати.
— Та ти що?! — вирячився на неї чоловік. — З глузду з’їхала, чи що? Я своїх четверо покинув, щоб доїхати в Росію, там влаштуватися, потім забрати родину, а ти мені нав’язуєш свою?!
Поки Одарка вела розмову з чоловіком, Ольга відвела Варю вбік.
— Тепер зрозуміла? — спитала тихо.
— Не зовсім, — відповіла Варя. — Щось я нічого не второпаю! Одарка хоче віддати чужому чоловікові дитину? Якась дурня!
— Ні. Хоче вмовити забрати дитину на потяг.
— Але ж поїзд вантажний!
— Так. Потрібно покласти дитину у відкритий вантажний вагон. Так багато жінок роблять. Поїзд за півгодини буде на станції, але вже в Росії. Там знають, що так жінки часто чинять, тому перевіряють вагони, дослухаються, чи не плаче де дитя. Дітей забирають і відвозять у дитбудинки. А там уже не пропадуть! Там точно не помруть з голоду, дітей добре годують, вдягають, виховують їх. Тож швидше думай!
— Хіба не можна передати дитину дядьком, щоб він там здав у дитячий будинок?
— Дурна! Він вистрибне з поїзда, як тільки потяг почне стишувати хід перед станцією.
— Я… я не можу! Дитину можуть не знайти, і вона замерзне у вагоні, — сказала вкрай розгублена Варя. — І як тоді знайти її? Де шукати?
— Ніяк! Незрозуміло, чи що? У тебе є вибір: або незабаром віддати дитину Пантьосі, або подарувати їй життя без матері. Сама вирішуй — часу обмаль.
— Ти теж віддаси Оксанку?
— Якби можна було, віддала б. Але вона вже велика, не зможе чоловік заскочити на ходу з такою дитиною. Доведеться залишити в дитбудинку тут, в Україні. Годують погано, але з голоду там діти не помирають.
— Краще вже так, ніж замерзне у вагоні, — сказала Варя.
— Дивись сама.
Ольга щось шепнула Одарці на вухо. Жінка таки вмовила чоловіка забрати немовля з собою і покласти у вагон.
— Спасибі тобі! — подякувала Одарка і дала чоловікові гроші.
— Що я з ними буду робити?
— Купиш щось, мене згадаєш, — усміхнулася Одарка.
— О! Чули? — чоловік підняв угору палець. — Потяг іде! Швидше давай!
Одарка розстелила на снігу рядно, поклала туди пелюшки, загорнула дитину у дві ковдри.
— Будь щасливий, синку! — поцілувала спляче маля. — Не поминай лихом. Хай збереже тебе Бог!
Вона зав’язала навхрест рядно, вдягла чоловіку на плечі.
— Так не випаде, — сказала.
— Я пішов!
— Щасти!
Почулося пихкання паротяга, і чоловік побіг до насипу, за ним — другий. Вони прилягли на насип, чекаючи, поки наблизиться потяг. Паротяг із великою зіркою на носі справді помітно стишив хід. Одарка, закусивши губи, не зводила очей з чоловіка з ношею за спиною. Майже одночасно чоловіки вискочили із засідки, схопилися за поручні, підтяглися, щоб зіпертися на підніжку.
— Там… Там відкритий вагон! — радісно скрикнула Одарка, помітивши, що чоловік з живим клунком на спині залазить у вагон без даху. — Тепер усе буде добре!
Чоловік швидко зник у проваллі вагону. Одарка дивилася вслід, поки потяг не зник з поля зору. Лише тоді жінка сіла на сніг, обхопила голову руками і невтішно розплакалася.
— Ну досить, досить, — Ольга обняла її за плечі. — Ти ж сама цього хотіла.
— Так, — сказала крізь сльози.
— Ти вже двох втратила, то нехай хоч маля виживе.
— Я його ніколи вже не побачу, — ридала Одарка. — Я ніколи не дізнаюся, яким він стане, коли виросте!
— Краще вже так, ніж знати, що твоя дитина ніколи не стане дорослою, — зітхнула Ольга.
— То так, — промовила Одарка.
— Нам треба йти, — нагадала Ольга. — Потрібно прилаштувати і наших дітей.
— Пішли, — сказала жінка, схлипуючи.
Діставшись міста, жінки розпитали людей, де знаходиться дитбудинок. Балакуча бабця у зеленому капелюшку з квіткою збоку залюбки вказала їм дорогу і навіть не поцікавилася, навіщо їм дитбудинок.
— Ти вирішила? — спитала Ольга сестру. — Зараз вже прийдемо.
— Я не знаю, — невпевнено відповіла Варя.
— Ти гадаєш, мені легко це зробити? Можливо, я б теж не наважилась, — зізналася Ольга, — так би й сподівалася, що всі жахіття скоро скінчаться і життя налагодиться, якби не один випадок. Коли помирала свекруха, я розмочила сухарик, поклала їй у рота, щоб вона посмоктала, і вийшла. Заходжу, свекруха вже мертва лежить, не встигла досмоктати того сухаря, а Оксанка видовбує з її відкритого рота хлібчик і їсть, а троє моїх хлопців стоять і дивляться такими голодними очима! І що ти думаєш, я зробила? Дочекалася, поки дитина доїсть хліб із мертвого рота баби. Ти такого хочеш дочекатися?
— Упаси Боже! Але не знаю, як на таке зважитися.
— Нещодавно знайшли хлопці горобця, — продовжила Ольга. — Чи то замерзла птаха, чи з голоду здохла — не знаю. Принесли мені: «Звари, — просять, — м’ясо буде». Поклала картоплинку у горщик, обпатрала того горобця, а він такий маленький та худорлявий, самі кісточки. Варю довго, щоб був навар. Насипала у миски, все розварилося, а Оксанка в плач! «Де м’ясо? Ти вкрала наше м’ясо!» — на мене каже. То хай краще живе на державному забезпеченні, ніж їсть хліб із смердючого рота померлої.
Варя промовчала. Ольга мала рацію. У дитбудинку дітей годують, там не помре Сашко голодною смертю, а вдома… Згадалася маленька Сонечка.
— Ось він, — Одарка зупинилася неподалік будинку з табличкою на дверях.
— Час! — сказала Ольга. — Оксаночко, доню, іди до мене!
Ольга поставила дівчинку на ноги, поправила хустку.
— Зараз ми зіграємо у цікаву гру, — сказала дитині.
— Я не хочу грати, хочу їсти! — скривилася Оксанка, готова розхникатися.
— Дослухай мене, — попросила Ольга. — Ви будете з Сашком ось біля того будиночку, закриєте оченята і не будете відкривати, доки не почуєте, як я вам крикну «Можна!» Тоді ми прибіжимо до вас і принесемо справжню цукерку! А щоб ми почули, де ви, ти повинна дуже-дуже голосно кричати! Чим довше й голосніше ти будеш кричати, тим більше цукерок заробиш. Згода?