— А ти не дуриш?
— Ні, доню, ні! Тільки ти не повинна рушати з місця і кудись іти. Добре?
— Ага!
— Запам’ятала? Кричати і нікуди не йти, — повторила Ольга.
— Домовились.
— Бери Сашка, — наказала Ольга сестрі.
Варя тремтячими руками взяла сплячу дитину на руки, поцілувала у носик. Одарка сховалася за рогом будинку, затягнула туди санчата. Жінки з дітьми на руках швидко підбігли до будинку. Ольга поставила дитину на землю.
— Пам’ятай, доню, кричати і нікуди не йти, — повторила вона швидко і додала: — Мама тебе дуже любить.
— Іди за цукерками! — сказала Оксанка і щільно зімкнула повіки.
Варя, як уві сні, присіла навпочіпки, щоб покласти дитину. Ольга кивнула: «Ходімо». Варя підхопилася і побігла за нею, несучи в руках хлопчика. Вона міцно притискала до себе дитину, коли Ольга на ходу обізвала її дурепою, дорікнула, що вона не матір. Погано розуміючи, що діється навколо, почула, як Ольга здалеку подала сигнал доньці, як та почала голосно кричати. Вона не бачила, як з будинку вийшов сторож і забрав дівчинку, яка несамовито кричала і кликала маму. Посадивши Сашка на санчата, жінки швидко пішли, поспішаючи покинути місто. Коли за ними залишився останній будинок, вони зупинилися, щоб віддихатися. Варя згребла жменю снігу, вкинула в рота.
— Ти — дурепа! — закричала на неї Ольга. — Другої такої нагоди не буде! Тепер будеш чекати, поки він помре на твоїх очах?! Спитай он у неї, — вказала на Одарку, — як воно дивитися, як помирають твої діти від голоду! Як вони дивляться на тебе і благають дати їсти, а ти їм у рот можеш залити хіба що воду!
— Краще нехай мене заріжуть і згодують дітям! — не тямлячи себе, розплакавшись, закричала Варя.
— Тьху! — сплюнула Ольга. — Повна дурепа! У мене нема більше слів!
Йшли мовчки. Зупинилися біля криниці перепочити, напилися води, трохи заспокоїлися, бо вже виплакалися. Коли нервове напруження ослабло, Ольга сказала Варі:
— Не кажи нікому, де ми були.
— А що я маю сказати за дітей?
— Скажеш, що в Одарки є родичі у Росії, то ми відправили до них дітей потягом зі знайомим чоловіком. Не кажи, що хлопчика повіз товарний вагон.
— І що ти скажеш, коли все скінчиться і Іван захоче поїхати у Росію забрати Оксанку?
— Ще не знаю, — зітхнула Ольга. — Тоді буде видно, — і додала: — Якщо виживемо. Ще трьох треба вигодувати.
— У мене тепер теж трійко лишилося, — сказала Одарка. — У тебе хоча б чоловік є, а мені самій треба крутитися. Нічого, буду й надалі відьмачити.
— Що робити? — здивувалася Варя.
Жінки переглянулися, посміхнулися.
— Чула, що ночами ходить відьма і доїть чужих корів? — запитала Ольга.
— Так, — відповіла Варя. — Уже не в одному дворі бачили відьму. Кажуть люди: страшна, у білій довгій сорочці, волосся чорне розпущене, висить до землі. Зайде у хлів, здоїть корову, а тоді вранці з вим’я аж кров тече.
Жінки розсміялися.
— Дурненька! — без зла сказала Ольга. — Ось та відьма, перед тобою! — вказала на Одарку.
— Не може бути!
— Дивись, нікому ні слова! — сестра насварилася пальцем.
— Добре, — погодилася Варя. — Принаймні тепер не буду боятися відьми.
Розділ 77
Тиждень ходив Павло Серафимович з мисливською рушницею в надії вполювати хоча б зайця. Далекі походи геть виснажили чоловіка, якого й так уже хитало від постійного недоїдання.
— Тату, досить, — сказала йому Варя. — Кожного разу, коли ви йдете, я не знаходжу собі місця, усе вас виглядаю, переживаю, чи все з вами гаразд.
— І не вмовляй! — запротестував батько. — Пару днів відпочину, наберусь сил і піду знову. Дивно, але за весь час не бачив жодного звіра. Тварин ніби й ніколи не було.
— Виловили всіх, кого можна було, — зауважив Василь.
— А ти б не патякав, а сам сходив, — дорікнула Варя.
Наступного дня Василь взяв рушницю тестя і надвечір приніс зайця.
— Уже встиг і шкіру зняти! — сказала Варя, зрадівши. — А навіщо голову викинув? Можна було б юшку зварити.
— Поцілив у голову, її роздробило, то я віддав Туману, — пояснив Василь.
— Ото й добре! — погодилася Варя. — Нехай і у нього буде свято.
Варя поділила на невеликі шматочки м’ясо, частину поставила варити для супу. Хоч заєць був худий, вирішила не робити наваристий бульйон: такий не можна буде одразу давати напівголодним дітям, та й на довше вистачить. Залишки склала у чавунок, закрила кришкою. У сінях холодно, тож м’ясо може зберігатися довго. Сховала чавунок під шафою, для вірності кришку придавила каменюкою, щоб кішка не дістала. Не приведи Господи, почує Маша м’ясо, лапкою скине кришку і вкраде.
Вечеряли, як завжди, при щільно завішених вікнах. Діти залюбки поїли, а Маргаритка миску вилизала так, що й мити не треба.
— Смачно! — сказала. — А ще даси?
— Дам, але не зараз.
— Можна кісточку Маші дати?
— Звичайно!
— Де моя Маша?
— Справді, де ж кішка? Я її з учорашнього вечора не бачила.
Варя взяла кісточки, вийшла надвір.
— Киць-киць-киць! — кликала кішку. Варя заглянула у корівник, пройшлася за хатою — кішки ніде не було.
Туман підняв голову, унюхавши давно забутий запах, жалібно заскавулів. Варя підійшла до собаки, подала на долоні дрібні кісточки.
— Їж, поки Маші немає.
Туман ледь підвівся. Собака так висох, що ледь стояв на тремтячих лапах. Боки у нього запали, спина згорбилась, зад хитався з боку на бік. Він понюхав долоню господині, захрумтів кісточками.
— Щось ти зовсім охляв, — сумно сказала Варя.
Собака вмить ковтнув їжу і знову з надією дивиться в очі. Варя відпустила Тумана з прив’язі, відчинила перед ним хвіртку.
— Іди, Тумане!
Собака, який завжди просився, щоб його відпустили побігати, отримав свободу і не знав, що тепер із нею робити. Похитуючись, вихляючи задом, він пройшовся по двору, поглянув на хазяйку.
— Іди на волю, мій друже, — сказала вона. — Або виживеш, прибившись до зграї здичавілих побратимів, або загинеш вільним.
Туман, ніби зрозумівши її слова, вийшов на вулицю, востаннє прощально махнув жінці хвостом і подибав порожньою вулицею.
— Пробач, Тумане, — сказала йому вслід Варя.
Кішка не прийшла наступного дня, не було її і на третій день.
— Що ти її вишукуєш? — нервово спитав Василь, коли Варя вкотре все обшукала, навіть лазила на горище. — Вона вже не прийде!
— Звідки ти знаєш?
У голові Варі промайнула жахлива здогадка.
— Сама не здогадалася?!
— То ти…
— Саме так! Не зайця я вполював, ні!
— Як ти міг?! — крізь сльози скрикнула Варя.
— Я повинен був дивитися, як з голоду пухнуть діти? Я бачу, тобі якась кішка дорожча за дітей!
Варя з усього розмаху вліпила йому дзвінкого ляпаса.
— Не смій більше так казати! — визвірилася на нього. — Сам зробив би щось путнє, якщо про дітей дбаєш! То на батька надієшся, то кота вб’єш! Більше нічого не можеш! Ти не мужик! Ти — ганчірка! — кричала вона, не тямлячи себе. — Сидиш вдома, ні за холодну воду! Хоч би якусь ворону вполював! Знайшов, кого вбивати — беззахисну кішку! Прийшов додому, мисливець чортів!
— Варю, доню, — батько обхопив її ззаду за руки. Варя не чула, як він зайшов до хати. — Заспокойся. Я щось придумаю, обіцяю!
— Не треба вам нічого робити, — сказав Василь. — Я вже вирішив: завтра піду у місто шукати підробіток, якщо пощастить, то знайду десь роботу.
— Куди ти підеш? — заперечив Павло Серафимович. — Павло уже пішов. І де він зараз?
— Прийняв рішення, значить, піду! — заявив Василь. — Збери мені щось на дорогу, — звернувся до дружини.
Розділ 78
Василь пішов із дому з рішучим наміром влаштуватися на шахту. Він планував дійти до Лисичанська, до залізничного вокзалу. Від когось почув, що там збираються люди, тож, може, хтось щось підкаже чи порадить. Спокушало те, що на шахтах видавали хліб не лише шахтарям, а й членам їхніх родин. Павло Серафимович нагадав, що на роботу на підприємства набирають лише через оргнабори, до того ж діяла паспортна система.