— Я все одно спробую правдою чи неправдою влаштуватися на шахту, — наполягав Василь. — У Лисичанську шахтарям на пайок дають один кілограм сімсот грамів хліба, а ще й на непрацюючих членів сім’ї по чотириста грамів. Уявляєте, як би ми зажили?
— Гадаєш, ти один такий розумний? — скептично сказав Павло Серафимович. — Там таких, як ти, хоч греблю гати. Можливо, шахтарі і не бідують, але у містах теж людям не солодко. Чув, що магазини пусті, за гроші нічого не купиш, а з сіл люди теж туди тікають.
— Якби ніхто не міг влаштуватися, то не було б там нікого, — наполягав Василь. — Гляди, комусь і пощастить. Буду сподіватися, що поталанить саме мені.
Василь пішов із надією в душі, несучи за плечима торбинку з буханцем чорного хліба, пляшкою молока і парою онуч. Він повернувся за тиждень, уже без всякої надії, проте з кількома буханками хліба у торбинці та пудом полови.
Ольга почула від когось, що Василь повернувся, й одразу прийшла дізнатися що та як. Зібралися Чорножукови в одній хаті, зачинилися від сторонніх, завісили вікна.
— Туди йшов сам, — почав довгу розповідь Василь. — Ще поки села, то якось веселіше було, а як бачив вивішений чорний прапор, аж моторошно ставало. Ніде ні людини, ні собаки, ні кішки, ніби невидима сила налетіла на село й усе живе звідти забрала.
— Так воно й є, — сумно сказала Ольга.
— А в одному селі, де вже не лишилося людей і вивісили чорний прапор, помітив людську постать. Подумав, що поспішили почепити прапор, бо є ще жива людина. Підійшов ближче, обізвався до нього, а чоловік як стояв під деревом, так і стоїть. Підходжу ближче, а він висить мертвий на мотузці.
— Чи забули відвезти на кладовище? — знову Ольга.
— Хтозна, — розвів руками Василь. — Може, й забули. — Василь помовчав, дочекавшись уваги, продовжив. — А вже ближче до Лисичанська побільшало подорожніх. І звідки тільки не було людей! Прибували з надією і з Київщини, і з Полтавщини, і навіть із Вінниччини!
— Виходить, і там несолодко, — промовив Павло Серафимович.
— Поблизу вокзалу, по Лисичанську, на самому вокзалі, на платформі — всюди ходять люди з речами за плечима. Одні ще нівроку, інші — обідрані, чорні, брудні, у самому лахмітті. Глянеш на них і дивуєшся: як у таких тілах ще душа тримається? Їй-богу, як привиди, як примари! Так то ті, хто зміг із лівого берега Сіверського Дінця зійти на правий.
— Чому не всі могли перебратися? — поцікавилася Варя.
— Бо Лисичанськ на правому березі Дінця, а той берег високий, не знайдеш пологого місця. А люди йдуть які? Ледь живі, знесилені, охлялі. Понад тим високим правим берегом тягнуться залізничні колії, тож дехто там і знайшов свою смерть.
— Попали під потяг? — запитала Варя.
— Та ні! Помирали ще не здершись на гору. Вздовж залізничного полотна їх стільки померло! Але більша частина залишається лежати на тих схилах, поміж деревами. Одиниці лише видряпувалися нагору, але й там не краще. На вокзалі люду — ніде курці клюнути. Поміж живих лежать мертві, і нікому нема до них діла, усім байдуже. Хто просить милостиню — ганяє міліція. Та й кому подавати? Усі голодні і збайдужілі. Залізничники пускають за оплату ночувати людей у свої сараї, але хіба ж усі помістяться?! Міліція ходить, проганяє людей з вокзалу, знімає з товарних потягів і виганяє геть. Люди йдуть і знову повертаються. А ще більше, скажу я вам, — він стишив голос, — міліція ганяє місцевих робітників.
— А їх за що? — так само тихо запитав Павло Серафимович.
— Щоб не бачили, скільки там тіл на вокзалі і скільки померлих витягають із вагонів, — пояснив Василь. — Щоб потім не розповідали людям. Заборонено говорити про голод.
— Вимирають цілі села — і заборонено, — констатував Павло Серафимович.
— Про влаштування на роботу на шахти не може бути й мови.
— Я про це попереджав, — не забув нагадати зятю.
— Потоваришував я з Гришкою з Росії.
— Чи й там уже голодно? — поцікавився тесть.
— Казав він, що Поволжя і Кубань дуже потерпають від голоду, — продовжив Василь. — Гришка вже кілька тижнів до мене по вокзалах ходив. Був він і у Харцизьку, там на вокзалі така сама картина. Він метикуватий, то зміг найти невеликий підробіток. Гришка домовився з одним міліціонером, і той сповіщав його, коли спецзагони будуть збирати трупи на вокзалі та довкіл. Тоді ми йшли з ним і за буханку хліба на день допомагали бригадам збирати і вантажити тіла. Дякуючи Гриші, я там не помер з голоду, ще й трохи додому хліба привіз.
— І куди ж вони везли померлих?
— Не питайте! — Василь зітхнув. — У Лисичанську є содовий завод. На його території — штучне озеро для відходів заводу. То озеро каустичної соди. Туди ми привозили трупи, скидали в озеро — і за хвилину тіло людини перетворювалося на тягучу густу рідину, а за півгодини нічого від людини не залишалося.
— О Господи! — Варя перехрестилася.
— Можливо, я б іще трохи підробив там, — зізнався Василь, — але… Розумієте, спеціальним командам все одно, чи мертва людина, чи ще дихає. Змушували підбирати ще живих, немічних, але живих людей і кидати у кислоту живцем. Я не зміг! Гришка залишився, а я відмовився. Можете вважати мене слабкодухим, але не піднялася рука… Чоловік дивиться на тебе такими очима, благає: «Дайте хоч померти», — а ти повинен його кинути у кислоту?
— Світ став жорстоким, — сумно сказала Варя.
— Що там дивуватися? — мовила Ольга. — Он наші швидьки що творять! Уже повизбирували із дворів все, що можна, навіть сівалки, вози, плуги — усе потягли в колгосп. Чим весною орати городи?
— Ти скажи краще, чим засівати, — зауважила Варя. — Уже й посівне насіння почали відбирати. Добре, що я заздалегідь сховала.
— А де ж ти роздобув полови? — поцікавився Павло Серафимович.
— То вже коли повертався назад. Удень ішов через село, зайшов у крайню хату, хотів попроситися погрітися і відпочити. Там на ліжку лежала, закинувши руки вгору, мертва жінка. По боках від неї — мертві діти, а посеред хати стояв ось цей клунок. Я розв’язав його, а там полова! Заберу, думаю, бо мертвим він уже не згодиться, а сусіди зайдуть і заберуть.
— Точно не вкрав? — суворо зиркнув на нього тесть.
— Ось вам хрест! — Василь перехрестився.
— Полова згодиться, — сказала Варя. — Борошна трохи залишилося, тож можна буде пекти хліб з полови, додаючи борошно. Усе ж таки на довше вистачить.
— Для тебе, Олю, є добра новина, — Василь загадково посміхнувся.
— Яка?
— Коли йшов додому, неподалік від Лисичанська зустрів бандуриста Данила.
— А Василько?!
— І хлопчик твій з ним, цілісінький і здоровий! — урочисто сповістив він.
— Слава тобі, Господи! — наклала хрест на груди. — Як він там? Не мовчи вже! Розказуй! І треба ж стільки мовчати?!
— Неймовірно, але я зустрів їх на дорозі! Йдуть двоє назустріч, я й не одразу зрозумів, що то вони. Майже порівнялися, дивлюся, а то Василько веде сліпця!
— Який він там, мій хлопчик? — допитувалася Ольга.
— Худенький, але, видно, не голодує. Ми пообідали разом, вони мене почастували таранню і навіть шматочком сала пригостили.
— Дякувати добрим людям, — сказав Павло Серафимович, — що подають їм.
— Василько усім передавав вітання, казав, щоб за нього не турбувалися, вони собі дадуть раду, хоча й ганяють зараз кобзарів.
— Не казав, коли в село прийдуть? — спитала Ольга.
— Данило сказав, що не раніше кінця літа. Вони подолали великий шлях, бо йшли зі столиці на Донбас. Кобзар сказав, що марно ходити по спорожнілих селах, у людей нема чого подати, тож подадуться вони з Васильком на Донбас, де є заводи і шахти, там люди живуть краще, отримують пайки і не так помирають з голоду. А коли дозріє новий врожай, підуть у наші краї, сподіваючись, що у селах буде на той час краще становище.