— Дай-то Боже! — зітхнула Варя.
— А це ось, — Василь дістав буханку чорного хліба, — передав мамі Василько.
Ольга взяла той хліб, поцілувала буханець, не стрималася. Розридалася, полила слізьми гостинець від сина.
— Мій хлопчик, — плакала вона, — мій синок! Годувальник мій маленький! І коли вже скінчиться все це жахіття? Чи буде колись кінець? Чи я дочекаюся свого Василька? О Господи! За що нам усе це?
— Ну, годі, — сказав Павло Серафимович, — від сліз життя не покращиться. Дякуй Богові, що зберіг Василька, помолись за Данила, за його добру душу.
— Добре, — сказала Ольга, витираючи почервонілі очі. — Василю, що ще розповідав Данило? Яке життя у столиці?
— Жінки масово приводять і приносять дітей у Харків і там полишають самих, — почав Василь. Ольга зиркнула на Варю, відвела убік погляд. — Місцева влада мобілізувала двірників у білих халатах, щоб допомагали міліції патрулювати місто, знаходити покинутих дітей і доправляти їх до відділку. Данило розповідав, що тих діточок глухої ночі везуть на вантажівці до товарного вокзалу десь поблизу Сіверського Дінця, подалі від сторонніх очей. Туди звозять підібраних дітей з навколишніх міст, везуть і селян, які блукають містом і просять милостиню. Там їх сортують. Хто ще може вижити, того відправляють у бараки на якусь Голодну Гору, чи Холодну — вже й забув, а тих, хто вже опух, вивозять поночі подалі від людського ока. Кілометрів за п’ятдесят від міста відвезуть і десь у канаві покинуть помирати.
— І дітей? — Ольга зблідла.
— Та ні ж бо! Я ж казав, що проходять «сортировку», — розтлумачив Василь, — дітей направляють у дитбудинки.
Ще довго горіло світло та точилися розмови у хаті Чорножукових. Ольга пішла додому опівночі. Вона принесла гостинець від сина, ще один буханець хліба їй дала сестра, батько поділився половою. Ольга одразу сховала у надійне місце полову і одну буханку. Лише тоді запалила у хаті світло. Усі спали. Зайшла подивитися, як там свекор. Піднесла ближче лампу — чоловік лежав, задерши голову, з широко відкритим ротом і вже не дихав. Ольга пішла будити Івана, щоб винести тіло у сіни — надвір не можна, бо ще забіжить вцілілий собака і до ранку буде гризти.
Розділ 79
Вранці Варя пішла доїти корову. Надворі ледь сіріло, тому вона обережно ногами намацала східці ґанку, спустилася, тримаючись за поручні. У голові паморочилося чи то від слабкості, чи від свіжого морозного повітря. Не встигла дійти до корівника, як тишу розірвав несамовитий крик Ониськи.
— Ой лишенько! Ой горе! Людоньки, що ж то коїться?! — лементувала стара.
Варя полишила цеберко, визирнула на вулицю. Із садиби Пєтухових долинав крик Ониськи, потім почулися збуджені чоловічі голоси. Щось там у них трапилося. Варя зайшла до батька. Павло Серафимович уже прокинувся і топив грубку.
— Там, у Пєтухових, щось трапилося, — сповістила Варя.
— Звідки ти взяла?
— Лементує Ониська як недорізана.
— З ранку чарку хильнула й кричить, — пробуркотів батько. — Зараз сходжу дізнаюся, чого вона розходилася.
Варя подоїла корову, змішала сіно з соломою, поклала у ясла. Сіно закінчувалося, солома — теж. Незабаром корову не стане чим годувати, а до весняної трави ще далеко.
— На тебе, Ласко, вся надія, — сказала Варя, поплескавши корову по впалому боці. Варя з сумом поглянула у відро — молока було мало, лише на дні відерця, але й то порятунок для дітей.
Вона вже встигла процідити молоко й розтопити піч, коли зайшов до хати Павло Серафимович.
— Що там у неї? — запитала Варя.
Вона поглянула на батька, і погане передчуття похолодило душу. Він був блідий, розгублений і сумний.
— Горе, Варю… Олеся…
— Що з нею?!
— Повісилася. У сараї. Ониська вранці знайшла.
Варя розплакалася. Батько обняв її за плечі, притис до грудей.
— А то не Йосип? — крізь сльози спитала вона.
— Ні. Зсередини було на гачок закрито.
— Але ж чому? Навіщо вона це зробила? — бідкалася Варя. — Така гарненька дівчина… Вона ще й на світі не пожила. Що її змусило?
— Не знаю. Нічого не знаю.
— Ользі треба сповістити.
— Я стрів її сусіда, то вже передав.
— Пішли туди.
— Трохи згодом. Ти нагодуй дітей, і підемо разом, — сказав батько.
Коли Варя зайшла до хати Пєтухових, Ольга з Іваном вже були там. На столі лежала вбрана Олеся. Худенька, тиха, гарна, спокійна, мов у ризах. Невтішно плакала Ольга, шморгав носом Йосип і кліпав почервонілими очима. Підвивала Ониська, поруч мовчки стояв Семен.
— Це ти винен? — Павло Серафимович визвірився на чоловіка Олесі.
— Та ні, — забелькотів перелякано, — я не знаю, чому вона…
— Дивись, — Павло Серафимович підніс до його носа великий кулак, — дізнаюся, що ти винен, приб’ю!
— Я ні при чому… — закліпав перелякано очима.
— Ой лишенько! Яке ж горе! — заголосила Ониська. — Ми ж її усі так любили! Така добра дівчина! Ні в кого немає такої гарної невісточки. Що ж ми тепер будемо робити? — раптом перестала голосити, сказала: — Треба ж не проґавити підводу Пантьохи!
— Не віддам свою онуку! — твердо сказав Павло Серафимович. — Я зроблю їй труну.
— І на чому ж ми її повеземо? — запитала Ониська. — До кладовища далеченько, а треба ховати ще далі, за цвинтарем, вона ж самогубця.
— Вона буде похована по-людськи, у труні, в мене на городі, поруч зі своєю бабусею, — заявив батько.
— Ой горечко! Піду пом’яну свою дорогу невісточку! — сказала Ониська.
— Йди, бо вже день надворі, а ти ще очі не залила, — сказав їй Павло Серафимович і пішов.
Василь із тестем зробили труну із старих дощок, поклали Олесю. Труну понесли вчотирьох: спереду взяли Іван із Василем, ззаду — Ольга з батьком. Вийшли з хати, за ними — брати Пєтухови, Ониська і звідкілясь примелася Ганна. Донесли до садиби Чорножукових. Павло Серафимович попросив поставити труну на лавку біля двору.
— Далі вам, — подивився на Пєтухових, — зась!
— Чому? — вирячив очі Йосип. — То моя дружина!
— А то мій город. Тобі нема чого там робити, — сказав він спокійно, але твердо. — З мене досить, що ти його й так весь списами перетикав. І тобі, шльондро, — до Ганни, — нема туди дороги. Тож можете тут попрощатися.
Чоловіки вирили могилу. Ольга довго прощалася з донькою. Вона все її цілувала і весь час просила прощення…
— Меншає нашого роду, — сказав Павло Серафимович, встановивши ще один, уже третій хрест.
Розділ 80
Залишившись наодинці з батьком, Варя розповіла йому про криївку на горищі колишньої їхньої хати.
— Навіть не знаю, чи не знайшов хто схованку, — сказала Варя. Вона зізналася, що кілька разів уночі пробиралася туди і перевіряла, чи дошки не зірвані. — Востаннє, коли я там була, дошки не були порушені.
— Ну ти даєш, доню! — усміхнувся батько. — А я все вже обшукав! Знаю, що повинні бути і срібні ложки, і наші з матір’ю золоті обручки, і мій хрестик, і чотири царські червонці, а куди їх Надя переховала — не знав.
Вночі вони разом полізли на горище і дістали все зі схованки. Переховали у хаті.
Наступного дня Павло Серафимович з Варею прибрали речі та меблі у старій хаті, щоб туди перевести Ласку. Солома закінчувалася, тож, порадившись, вирішили поступово розкривати дах корівника, висмикуючи звідти солому для корови. Варя тішилася з того, що тепер батько буде жити з ними, а не залишатися ночами на самоті із сумними думками.
— Що ж, — сказав їй Павло Серафимович, — потрібно нести наші скарби в Торгсін. Борошно закінчується, картопля — також, буряка вже немає, цукру теж.
— Треба зібратися разом і порадитися, — сказала Варя. — Ольгу потрібно спитати, може, у неї є що віднести.
Зібралися гуртом, почали думати, кому і куди краще йти. Ольга все торочила про дорогу, якою краще дістатися до міста, де в Торгсіні дають більше.
— І відпочити можна біля Данилової криниці, і йти не так далеко, — розказувала вона. — А ще потрібно взяти якийсь візочок, щоб борошно або зерно довезти. Зараз відлига, і, схоже, надовго, тож санчата не підійдуть.