— Олю! — Варя хотіла покласти долоню на її руку, але сестра відсмикнула свою.
— А тепер помовчи і вислухай мене, — сказала Ольга, важко і швидко дихаючи, ніби довго бігла і так захекалася, що забракло повітря. — Мені залишилося вже мало, тому я повинна тобі зізнатися.
— Ну що ти таке верзеш?!
— Я знаю, що кажу. Раніше перед вічністю сповідалися у батюшки, просили відпустити гріхи, і ставало на душі легше. Все змінилося. Попів прогнали, церкви розвалили, а я не можу піти, не звільнивши душу від нестерпного тягаря.
Ольга почала задихатися, і Варя хотіла принести їй води.
— Не треба! — прозвучало наказом. — Сядь!
Варя покірно присіла. Почуте лякало її, в душу проникло погане передчуття.
— Це я винна у смерті Олесі, — почула Варя крізь хрипи, які зі свистом почали вириватися з грудей сестри.
— Не звинувачуй себе — ти хотіла як краще.
— Ні, ти нічого не знаєш, — Ольга віддихалася і продовжила: — Якось серед ночі прибігла до мене заплакана Олеся. Я пустила її в хату, і вона розказала, що Йосип дорікав їй, що не вагітніє. Він і раніше їй таке закидав, але тієї ночі він потягнув Олесю у свою п’яну компанію. При сторонніх він називав її пустоцвітом, порожньою бочкою і ще якось. Тоді Ганька сказала: «Нехай Семен їй дитину зробить, коли ти сам не можеш». Вони всі гуртом роздягли Олесю, яка пручалася і плакала. Йосип розвів їй ноги на привселюдний огляд, вони всі сміялися і заглядали туди: «Чому ж там порожньо?» Над моєю дівчинкою здійснили наругу усі по черзі. Дали їй вдягнутися, а потім Ганька розвела ноги і Йосип при Олесі поліз на неї.
— О Господи! — зітхнула Варя. — Бідна дитина!
— Моя донька прибігла до мене і сказала, що не повернеться у ту родину. Вона хотіла, щоб я її захистила, а я… Я відіслала її назад, сказавши, що чоловіків треба навчитися прощати, що вони всі жеребці і потрібно з тим змиритися, як змирилася я колись, дізнавшись про зраду її батька. Олеся пішла і… Моя бідна донечка! Я не думала, що вона зможе таке…
— Олю, — Варя ретельно підбирала слова втіхи, але не змогла їх знайти.
— Не треба, — зупинила її Ольга. — Я винна у її смерті, і нема мені прощення.
— Не край собі душу, — сказала Варя, — Олесю вже не повернеш. Нічого не можна змінити.
— Шкода. Якби можна було…
— Тобі потрібно заспокоїтися, випити водички.
— Водички?! — на перекошеному від болю обличчі майнула іронічна посмішка. — Якби ти знала правду, то не водичку мені пропонувала б, а розплавлену смолу. Я заслужила на таку кару. Недарма я напоролася на цвях саме з батькової клуні. То була помста. Нічого у житті не відбувається просто так. Батько мені помстився, і правильно вчинив, — Ольга прикрила очі, і Варя подумала, що сестра марить. Проте жінка відкрила очі і продовжила: — Є ще один на мені гріх. Дуже великий гріх.
— Усі ми грішні.
— Не перебивай. Мій час спливає.
У її грудях до хрипів домішалося якесь булькання і свистіння. Було помітно, що кожне слово дається їй з болем, тому Варя замовкла.
— Пам’ятаєш, як мої діти злягли від недоїдання? Саме тоді Василь зібрався йти в Торгсін. План у моїй голові виник одразу, коли я була в тебе, тому й так наполягала, щоб твій чоловік пішов саме тією дорогою, яку показала колись Одарка. Я не думала більш ні про що, окрім того, що золото може врятувати дітей від голодної смерті. Я вмовила свого Івана пристати на мою пропозицію. Ми взяли сокиру і вийшли того вечора раніше за Василя. Ми сховалися за скелею неподалік від криниці Данила. Згідно з моїм планом, Іван повинен був вдарити сокирою Василя, коли той почне діставати воду з криниці. — У Варі зашуміло в голові, все навколо захиталося. Вона щось хотіла сказати, але слова застрягли в горлі. Потрібно було дослухати до кінця. — Іван… Він завжди був ганчіркою. Його тільки стало на те, щоб зробити дитину божевільній Уляниді. Там, у засідці, його почало трусити як осиковий листок. Я забрала сокиру… Коли Василь упав на землю, я швидко почала обшукувати його кишені… Та зненацька я почула майже поруч людські кроки.
Варя затамувала подих. У грудях від напливу шаленого хвилювання билося серце, як пташка у сітці.
— Не підводячись, я заповзла за криницю… Коли чоловік підійшов, я вискочила із засідки і з усього розгону сокирою…
Ольга задихалася. Вона вхопила ковток повітря, продовжила сповідь.
— Мене завжди переслідували очі батька. Це була лише мить, коли ми зустрілися поглядами… Його очі дивилися на мене не так злякано, як здивовано… Я навіть не знаю, чи встиг він сказати «Ти?!», чи мені здалося, чи то скрикнув його погляд… Так! Я вдарила його сокирою. Не дивись на мене, мені боляче… Ні, я не прошу в тебе вибачення, знаю — не пробачиш.
— Як? — видавила з себе шокована Варя. — Як ти могла?! Нашого тата? Він любив нас…
— До цього часу я бачу батькові очі, здивовані, розширені від несподіванки чи переляку… Вони переслідують мене повсюди, де б я не була… Я знаю, що скоро з ним зустрінуся… Як мені бути? Я не можу піти, не попросивши у нього прощення, — чулося крізь хрипи.
— Як ти могла? І за що? За золото і срібні ложки нашого тата…
— Хіба я знала, що батько піде з Василем? Я рятувала своїх і твоїх дітей від голодної смерті.
— Смерть заради життя?
— Я ж з тобою поділилася і картоплею, і лушпайками для посадки, і борошном, і зерном.
— Виходить, ти картопляні лушпайки не знайшла у чужому льосі? І зерно було не крадене у колгоспі?
— Дурненька, наївна молодша донька Чорножукова! — промовила Ольга майже чисто. — Ти повірила, що можна вкрасти стільки зерна? Ми з Іваном вигідно все поміняли. Стільки було всього, що ледь довезли додому все те добро візком. Я тебе не обділила, врятував дітей той хліб.
— Який хліб? — сказала Варя крізь сльози, які покотилися горохом по щоках. — Хліб на крові?! Я з дітьми їла хліб з кров’ю свого батька?!
— Сходи на його могилу, — попросила сестра, — попроси за мене прощення.
— Де вона? — глухо і холодно спитала Варя.
— За криницею є невеличка скеля. Там ми їх закопали. Зліва батько лежить, праворуч — Василь.
— Як мені знайти могилу?
— Я подбала, щоб звірі не розрили… Ми виклали її каменями… Одразу за скелею. Поспішай, не гай часу, — Ольга знову прикрила очі, у грудях сильно захрипіло. — Бачиш, батько сердиться на мене — я проколола ногу, наступивши на дошку з його клуні. Він мстить мені…
— Тато не такий, як… — Варя хотіла сказати «як ти», але не змогла. — Він так нас любив…
— Знаю… Поспіши…
Варя підвелася. Ватяні ноги не слухалися, у голові паморочилося. Вона була приголомшена почутим, та попри все, не могла залишити сестру саму в такому стані.
— Іди вже! — ніби прочитавши її думки, сказала Ольга. — Проси у нього прощення на колінах… Шкода, що Василька нема вдома. Так хочеться його востаннє побачити!..
Розділ 92
Варя знайшла Андрія на роботі, коли він чистив стайні.
— Що трапилося? — стривожився він, побачивши стурбовану і бліду Варю.
— Ти можеш попросити у голови коня і підводу? — одразу запитала.
— Можу. Коли?
— Зараз! Негайно! Відпросися з роботи, будь ласка! — попрохала вона. — Потрібно поїхати в одне місце. Тільки не питай у мене нічого. Добре? Я потім усе поясню.
— Гаразд, — погодився Андрій.
…Підвода зупинилася неподалік від криниці, яку нарекли Даниловою. Варя добре пам’ятала це місце, хоча й була тут узимку. Вона зсадила з воза непосидючу Маргаритку, подала Сашка Андрію.
— Погуляйте, не ходіть за мною, — попросила Варя. — Чекайте тут.
Вона одразу помітила за скелею невеликий самотній горбик, вимощений каменями. Варя підійшла до могили, опустилася на землю. Сльози, біль, розпач — усе, що накипіло за останній час, вирвалося з її душі назовні. Вона впала на могилу, обняла руками, довго плакала, тужила, вила, розмовляла з батьком. Коли горе вилилося слізьми, Варя підвелася не зразу. Вона лежала на могильних каменях, чуючи, що батько відчув її біль. Через нагріте сонцем каміння батько вбирав у себе біль коханої доньки, своєї Ластівки. На душі стало легше, ніби звідти витягли тяжкий камінь невідання, який так довго стискав груди. Сонце осушило мокре обличчя, і пустун-вітер грався її світлим пухнастим волоссям.