— А він справжній? — запитав найменший, тицяючи пальцем на наган.
— Атож! — повагом сказав старший. — Звичайно, що справжній! — додав він та насунув картуза малому на очі, і всі хлопчаки засміялися.
— І патрони в ньому є? — запитав невгамовний малий, поправивши на лобі картуза.
— Еге ж! Не кукурудзою ж він заряджений! — пояснив старший, а всі одразу засміялися, підтримуючи друга.
— А в кого він буде стріляти? — знову спитав цікавий до всього малий.
— У ворогів. У кого ж іще?!
Хлопча на мить замовкло, не зовсім розуміючи, де ті вороги, в яких потрібно стріляти.
— От якби він дав мені постріляти! — зітхнув малий.
— То піди попроси.
— Не дасть! А якби дав, то я поцілив би в діда Панька за те, що він мене кропивою відшмагав за ті два яблука, які я восени вкрав прямісінько у нього з-під носа! — сказав хлопчина, викликавши знову сміх.
— Цитьте! — прикрикнув хтось із чоловіків, і хлопчаки побігли в кінець зали та примостилися на долівці попід стіною. У цей час на сцену вийшли кілька людей і сіли за стіл.
Кузьма Петрович підвівся, й гамір потроху вщух. Щербак огледів присутніх. Пелехи сизого диму огортали притихлих на лавках людей. На нього дивилися сотні селян — хто з цікавістю, хто насмішкувато, хто з недовірою.
— Товариші! — почав свою промову Кузьма Петрович. — Дякую вам, що знайшли час та пристали на пропозицію прийти на збори. По-перше, дозвольте представити, якщо ще хтось не знає, оперуповноваженого від ДПУ, комуніста, чесну та поважну людину Лупікова Івана Михайловича, — сказав він, і приміщення вибухнуло реготом, бо хтось із чоловіків одразу його озвучив по-новому, додавши «за» попереду слова. Іван Михайлович побуряковів. Щоразу до його прізвища причіпляли спереду оте «за», від чого воно ставало до реготу смішним та образливим. Кузьма Петрович витримав паузу, поплескав у долоні. До нього приєдналися оплески із зали.
Іван Михайлович підвівся, кивнув головою, а Кузьма Петрович оголосив перший пункт черги денної — вибори нового голови сільської ради. Кандидатура Максима Гнатовича Жаб’яка була підтримана одноголосно, чи тому, що була ним запропонована, чи то й справді всі були згодні, чи це питання найменше всіх цікавило. З другого питання Кузьма Петрович надав слово Івану Михайловичу. Почав він промову про невиконання селянами планів хлібозаготівель. Довго розказував, яке важливе для держави виконання плану, бо «країна на вас покладає надію і не допустить саботажу ні в якій формі».
— Ви ж не вороги державі, яка вчить ваших дітей у школах зовсім безкоштовно? Діти пролетаріату, діти робітників на будівництвах, на заводах, у місті повинні бути нагодовані. Чи не за це ми проливали кров у Громадянській? — палко промовив Іван Михайлович. Товстенький, низького зросту, з рідким русявим волоссям, він говорив запально, аж розчервонівся, і на лобі виступив піт.
— А наші діти нехай ходять голодні? — почувся чоловічий голос.
— І ваші повинні бути ситі!
— Якщо виконати план по податках, то доведеться колупати зі стін крейду та годувати нею дітей, — зауважила якась жіночка.
— Шановна… — почав був Іван Михайлович, але жінка його перебила:
— Не шановна я тобі. Називай мене як хочеш, але своїх дітей голодними я не залишу. Прийди до хати, подивися, як ми живемо і чи є з чого той твій план виконувати.
Люди невдоволено загули, мов бджоли у вулику.
— Ось про це я й хотів із вами побалакати, — продовжив Іван Михайлович, й голоси почали стихати. — Ви можете змінити своє життя на краще вже сьогодні, зараз, не чекаючи, що хтось нагодує ваших дітей. Мене направили у ваше село для побудови нового, світлого та ситого життя. І це життя буде щасливим! Жили погано, працювали у наймах, були батраками, а будете господарями на своїй землі! У селі буде електрика, збудуємо дитячий садок, і вам, жінкам, не доведеться дітей залишати самих вдома, вони будуть нагодовані та доглянуті. Організуємо спільні кухні, де ви будете безкоштовно харчуватися. Для цього ви всі повинні об’єднати свої землі та господарства в одну спільність, тобто створити колективне господарство, яке має назву колгосп. Згадайте, як у народі кажуть: «Гуртом і батька легше бити». Чи не так, товариші? — Іван Михайлович обвів поглядом притихлих людей. Якийсь час була мертва тиша.
— У нас уже було суспільне користування землею, — порушив тишу старий Пантелеймон. — І що з того вийшло? Скотина ледь не померзла, а врожаю було як кіт наплакав.
— А що ви хотіли, щоб десять чоловік підняли країну? І чим вони мали обробляти ту землю? Ні коней вдосталь, ні реманенту — нічого в них не було. Ось на зміну їм ідуть колгоспи, де все буде спільне, — схвильовано промовив Іван Михайлович.
— І молодиці спільні? — посміхнувся дід. — Тоді я згоден, може, якусь спільну молодицю хоч за груди потримаю! — пожартував він, але засміялися лише дівчата. Чоловіки сиділи похмурі.
— Жартувати будемо, коли створимо колгоспи, — зауважив Іван Михайлович. — А зараз я хочу, щоб ви зрозуміли, яке щасливе життя вас чекає в майбутньому. Лише в колективному суспільному господарстві кожен із вас стане господарем. Вступите добровільно в колгосп — навесні отримаємо трактори. Йде нове життя, на зміну коням прибуде нова техніка.
— А й справді, — знову заговорив Пантелеймон, — навіщо мені кінь, коли все одно сіна не вистачає, щоб його прогодувати?
— Клепки у тебе не вистачає, а не сіна! — крикнула з місця Одарка, молодиця в картатій хустці. — У добрих господарів усього вдосталь, а ти поменше б у чарку заглядав, а більше б на сіножаті працював!
— Та я…
— Тихіше! — Іван Михайлович постукав олівцем по графину. — Тихо! Заспокойтеся! У колгоспі всі будуть однакові. Вам не доведеться працювати з ранку до ночі. Всі будуть працювати однаково й отримувати нарівні з усіма.
— Тоді хай іде до вашого колгоспу Пантьоха й працює! — кинула Одарка, й зала вибухнула сміхом.
— І Секлету забирайте — вона вам план дасть! — додав хтось із чоловіків. Пантьоха розплився в широкій посмішці від такої уваги до нього. Він вишкірив рідкі жовті зуби й почав дурнувато гигикати та підскакувати на місці. Стара Секлета лише кліпала очицями, не розуміючи, у чому річ.
Іван Михайлович знову постукав по графину, закликаючи до уваги. Доки він продовжував описувати світле майбутнє в колективному господарстві, Кузьма Петрович уважно спостерігав за родиною Чорножукових. В останньому ряду на лавці сиділи брати: Павло, Гордій та Федір. В один ряд — мовчазні, здорові, кремезні, охайні, гарні та горді. До цього вони не зронили жодного слова, не встрявали в розмови. Не здогадаєшся, про що вони думають, думки старанно приховані за вусами та густими бородами. Поруч із ними сидів син Павла Серафимовича Михайло. Іноді він хотів вступити в розмови, але скоса кидав погляд на батька й мовчав. Поруч із ним — донька Павла Серафимовича Ольга зі своїм чоловіком Іваном. Вона склала руки на грудях й слухала виступи, примруживши очі.
— Тож я сподіваюся на вашу свідомість, товариші! — палко промовив Іван Михайлович. — Тепер прошу питання.
— Тобто ми повинні все своє нажите добро віддати в колективне господарство? — запитав чоловік із густими чорними бровами, мнучи в руках шапку.
— Чому ж таки все? Колгоспникам залишать наділи землі, щоб могли вести домашнє господарство. Але навіщо вдома тримати три коня та три корови? Досить і однієї корови, щоб напоїти свіженьким молоком дітей, а коні будуть у спільному господарстві. Для них ми збудуємо великі стайні, для корів — корівники, разом, спільним зусиллями заготовимо сіно на корм. Ви будете працювати та отримувати за свою роботу хліб, і не буде боліти голова про те, чи вистачить сіна до весни, чи ні.