– Ну, він сам рветься туди поїхати. Особисто мене таке не цікавить. Безсумнівно, він дістане орден Підв’язки, коли повернеться.
– А як же я, Чарлі? – вигукнула вона з болем.
– Ну, напевно, якщо він хоче, щоб ти поїхала, то, враховуючи обставини, думаю, ти не можеш відмовитися.
– Це означає смерть. Вірну смерть.
– Ох, чорт забирай, не перебільшуй. Навряд чи він брав би тебе з собою, якби так думав. Ти ризикуєш не більше за нього. Власне, якщо пильнувати – ризику ніякого. При мені тут бував один спалах холери, а я й оком не повів. Головне – не їсти нічого сирого: ні фруктів, ні салатів, і кип’ятити питну воду. – Він говорив дедалі впевненіше й легше, зникала його похмурість, на її місці з’являлася жвавість. Він майже радів. – Врешті, це його робота, хіба ні? Він цікавиться мікробами. Щиро кажучи, для нього це хороша можливість.
– А як же я, Чарлі? – повторила вона, цього разу не з болем, а з жахом.
– Ну, щоб зрозуміти людину, найкраще – уявити себе на її місці. З його погляду, ти повелася непристойно, й він хоче забрати тебе подалі від спокуси. Я завжди думав, що він ніколи не захоче з тобою розлучитися, на мій погляд, він не з таких. Він зробив пропозицію, яку вважав дуже щедрою, а ти його розсердила, коли відмовилася. Не хочу тебе звинувачувати, але заради загального добра тобі варто було її таки розглянути.
– Але ж хіба ти не бачиш, що мене це вб’є? Хіба ти не розумієш, що він везе мене туди, бо знає, що це неминуча смерть?
– Ох, люба моя, не кажи так. Ми у збіса незручному становищі й справді не маємо часу на мелодрами.
– Ти просто не хочеш нічого розуміти. – Ох, як їй страшно, як болить серце! Не сором і закричати. – Ти не можеш послати мене на вірну смерть. Якщо в тебе не лишилося до мене ні любові, ні співчуття, то хоч постався по-людськи.
– Послухай, ти забагато від мене вимагаєш. На мій погляд, твій чоловік поводиться досить шляхетно. Він готовий тобі пробачити, якщо ти даси йому таку змогу. Він хоче відвезти тебе геть, аж тут з’явилася можливість повезти тебе туди, де кілька місяців ти пробудеш подалі від спокуси. Я не кажу, що Мей-тан-фу – це курорт, таких китайських міст я не знаю, але немає чого через це так перейматися. Власне, саме цього й не варто робити. Думаю, багато людей помирає не так від самої хвороби, як від страху нею захворіти.
– Але мені вже страшно. Коли Волтер про це сказав, я мало не зомліла.
– Розумію, спочатку тебе це шокувало, але коли обдумаєш усе зважено, то заспокоїшся. Не кожному на долю випадає можливість дістати такі враження.
– Я думала, я думала…
У пориві страждання вона похитувалася вперед-назад. Він мовчав, і його обличчя знову набуло похмурого виразу, якого вона раніше ніколи не бачила. Кітті вже не плакала. Сльози її висохли, вона була спокійна, а її голос, хоч і тихий, звучав твердо.
– Ти хочеш, щоб я поїхала?
– Ну, вибору немає, хіба ні?
– Справді немає?
– Мушу визнати: якщо твій чоловік звернеться в суд і виграє справу, я однаково не зможу з тобою одружитися.
Напевно, йому здалося, що минула вічність, перш ніж вона відповіла. Вона повільно підвелася.
– Навряд чи мій чоловік і справді збирався йти до суду.
– То якого біса ти налякала мене мало не до смерті?
Вона спокійно на нього глянула.
– Він знав, що ти від мене відступишся.
Кітті змовкла. Потроху, як буває, коли вчиш іноземну мову й читаєш сторінку, що спочатку здається зовсім незрозумілою, а тоді вхопишся за якесь слово чи фразу, і раптом хай не повне, але розуміння зблискує в утомленій голові, отак потроху відкрилися їй помисли Волтера. Наче темний, зловісний краєвид, осяяний блискавкою й за мить знову занурений у темряву. Побачене змусило її здригнутися.
– Він висловив цю погрозу, бо знав, що ти спасуєш перед нею, Чарлі. Це ж треба, як точно він тебе оцінив. Так на нього схоже – піддати мене такому жорстокому розчаруванню.
Чарлі опустив очі на аркуш промокального паперу, що лежав перед ним. Він трохи супився й похмуро скривив рота. Але нічого не відповів.
– Він знав, що ти самозакоханий, малодушний та користолюбний. Він хотів, щоб я побачила це на власні очі. Він знав, що в разі небезпеки ти втечеш, як той заєць. Він знав, як глибоко я помилялася, думаючи, що ти любиш мене, бо розумів, що ти не здатен любити нікого, крім себе. Він знав, що ти в одну мить відступишся від мене, щоб врятувати власну шкуру.
– Якщо тобі справді так приємно поливати мене брудом, напевно, мені не личить суперечити. Жінки завжди несправедливі, вам зазвичай вдається всю провину перекинути на чоловіків. Але другій стороні теж є що сказати.