Про це не може бути й мови. Якщо вона втече, то куди? Не до матері, та дуже чітко дасть їй зрозуміти, що, видавши заміж, розраховувала її позбутися, та Кітті й не хотілося їхати до матері. Їй хотілося до Чарлі, але Чарлі вона не потрібна. Ясно, що він сказав би, якщо б вона раптом перед ним з’явилася. Вона наче бачила його похмуре обличчя й різкість, приховану чарівною усмішкою. Кітті стиснула кулаки. Вона все віддала б за можливість принизити його так, як принизив її він. Іноді її охоплювала така лють, що вона шкодувала, що не дала Волтерові розлучитися – хай її життя було б зруйноване, але вона зруйнувала б і його. Згадуючи деякі його фрази, вона аж паленіла від сорому.
35
Вперше залишившись наодинці з Воддінгтоном, вона звернула розмову на Чарлі. Воддінгтон згадував його того вечора, коли вони прибули. Кітті вдала, ніби він просто знайомий її чоловіка.
– Він мені ніколи особливо не подобався, – сказав Воддінгтон. – Я завжди вважав його занудою.
– Напевно, вам дуже важко догодити, – відповіла Кітті легким, жартівливим тоном, який їй так легко вдавався. – Здається, він чи не найпопулярніша людина в Гонконзі.
– Я знаю. В цьому він мастак. Він підніс популярність до рівня мистецтва. Має талант кого завгодно переконати, що той для нього – найбажаніша людина. Він завжди готовий зробити послугу, якщо його самого це не обтяжить, і, навіть, якщо йому не вдається виконати обіцяне, він уміє створити враження, ніби досягнути цього нікому не було б під силу.
– Безсумнівно, це приваблива риса.
– Самий лише шарм із часом набиває оскомину, як на мене. Куди приємніше мати справу з чоловіком, хай не таким харизматичним, але трохи щирішим. Я знав Чарлі Таунсенда багато років і раз чи двічі заставав його без маски – бачте, переді мною можна було не критися, я для нього просто якийсь підлеглий з митниці, – і я впевнений, що глибоко в душі йому плювати на всіх, крім себе.
Кітті, що в невимушеній позі сиділа у кріслі, дивилася на нього усміхненими очима й крутила на пальці обручку.
– Ще б пак, він піде вгору. Він знає, як до кого підступитися. Я не маю жодного сумніву, що мені ще доведеться звертатися до нього «ваша ясновельможносте» й підводитися, коли він заходитиме в кімнату.
– Більшість людей вважає, що він заслуговує на підвищення. Кажуть, що він має великі здібності.
– Здібності? Нісенітниця! Він людина дуже недалекого розуму. Тільки вдає, що легко, невимушено й блискуче справляється зі своєю роботою. Де там. Він працьовитий, як той євразійський чиновник.
– Тоді чому його вважають таким обдарованим?
– У світі багато бовдурів, і, коли людина на досить високій посаді не зазнається, плескає їх по спині й обіцяє їм золоті гори, дуже ймовірно, що її вважатимуть обдарованою. Також не забуваймо про його дружину. От вона обдарована, якщо можна так сказати. У неї світла голова, і до її порад завжди варто прислухáтися. Доки Чарлі Таунсенд на неї спирається, він може не боятися утнути якусь дурницю, а це головне для чоловіка на урядовій службі. Там обдаровані не потрібні, в обдарованих з’являються ідеї, а ідеї – це зайвий клопіт. Їм потрібні люди харизматичні, тактовні, такі, що точно не дадуть маху. О так, Чарлі Таунсенда точно чекає успіх.
– Цікаво, чому ви його так незлюбили?
– Ви помиляєтеся.
– Але ж його дружина вам подобається більше? – всміхнулася Кітті.
– Я старомодний, простий чоловік і люблю, коли жінка добре вихована.
– Якби ж вона ще й добре вдягалася.
– Хіба вона погано вдягається? Я не помічав.
– Я не раз чула, що вони віддані одне одному, – сказала Кітті, спостерігаючи за Воддінгтоном крізь вії.
– Він дуже нею дорожить. Тут йому варто віддати належне. Напевно, це його найкраща риса.
– Така собі похвала.
– Бувають у нього інтрижки, але вони несерйозні. Він надто хитрий, щоб доводити їх до того моменту, коли вони могли б створити для нього неприємності. Та й не палкий він чоловік, а просто марнославний. Любить, щоб ним захоплювалися. Тепер, коли йому сорок, він розповнів, ні в чому собі не відмовляє, а от коли тільки приїхав у Китай, був дуже вродливий. Я не раз чув, як дружина підсміювалася з його перемог.