– Чи не забагато ви п’єте? – запитала його Кітті напряму.
– Це одне з моїх найбільших задоволень, – відповів він. – Крім того, алкоголь захищає від холери.
Коли він від неї йшов, то зазвичай бував п’яний, але напідпитку поводився пристойно – кумедно, але не неприємно.
Якогось вечора Волтер, повернувшись додому раніше, ніж звичайно, запросив Воддінгтона залишитися на вечерю. І тут стався курйоз. Вони з’їли суп, потім рибу, а тоді служка подав Кітті миску свіжого салату до курки.
– Боже милосердний, не їжте цього! – вигукнув Воддінгтон, коли побачив, що Кітті поклала трохи салату на свою тарілку.
– Та ми щовечора його їмо.
– Моя дружина його любить, – сказав Волтер.
Миску запропонували Воддінгтону, але той похитав головою.
– Красно дякую, але я ще не збираюся накладати на себе руки.
Волтер сухо всміхнувся й поклав собі салату. Воддінгтон більше нічого не сказав, власне, він став дивно мовчазний, і відразу після вечері пішов додому.
Вони направду їли салат щовечора. Через два дні після їхнього прибуття кухар, із властивою всім китайцям безтурботністю, подав його на вечерю, й Кітті, не подумавши, поклала собі трохи на тарілку. Волтер швидко нахилився вперед.
– Не варто тобі цього їсти. Служці клепки бракує таке подавати.
– Чому ні? – запитала Кітті, дивлячись йому просто в лице.
– Це завжди небезпечно, а нині – просто божевілля. Ти себе уб’єш.
– Мені здалося, так і задумано, – відказала Кітті.
Вона спокійно почала їсти. І сама не знала, що за показна хоробрість на неї найшла. Вона дивилася на Волтера насмішкуватими очима. Їй здалося, що він трохи зблід, але коли салат запропонували йому, то поклав трохи й собі. Кухар, побачивши, що вони не відмовилися, став подавати його щовечора, і щовечора, граючись зі смертю, вони його їли. Йшли на дурний, непотрібний ризик. Кітті, страшенно боячись підхопити хворобу, робила це, відчуваючи, що не тільки злостиво мстила Волтерові, а й насміхалася зі своїх власних глибоких страхів.
38
Наступного дня Воддінгтон, прийшовши до Фейнів по обіді, посидів недовго, а потім запропонував Кітті піти прогулятися. Від їхнього приїзду вона ще не виходила за межі двору й радо погодилася.
– Боюся, тут небагато є куди ходити, – сказав він. – Але ми піднімемося на вершину пагорба.
– Так, туди, де арка. Я бачу її з тераси.
Один зі служок відчинив для них важкі двері, й вони ступили на курну дорогу. Пройшли кілька метрів, а тоді Кітті злякано скрикнула, хапаючи Воддінгтона за руку.
– Дивіться!
– Що таке?
Біля основи паркану, що оточував двір, лежав чоловік, витягнувши ноги й закинувши руки за голову. Він був вбраний у синє лахміття й мав сплутану шевелюру, як у китайців-жебраків.
– Здається, він мертвий, – ошелешено видихнула Кітті.
– Так і є. Ходіть, краще не дивіться в той бік. Коли повернемося, я скажу, щоб його забрали.
Але Кітті дрижала так сильно, що не могла й поворухнутися.
– Я ще ніколи не бачила мертвих.
– То ліпше звикайте чимшвидше, бо ще надивитеся на них, перш ніж поїдете з цих веселих країв.
Він узяв її руку й поклав собі під лікоть. Кілька хвилин вони йшли мовчки.
– Він помер від холери? – врешті спитала вона.
– Напевно.
Вони піднялися пагорбом і підійшли до арки. Вкрита різьбленням, вигадлива й іронічна, стояла вона, наче славна пам’ятка тих країв. Вони сіли на її підніжжя лицем до широкої рівнини. Пагорб всіяли горбики могил, не рядами, а абияк, тож здавалося, що там, під землею, мертві штовхаються в тісняві. Вузенька доріжка зміїлася серед зелених рисових плантацій. Маленький хлопчик вів додому буйвола, сидячи в нього на шиї, а троє селян у крислатих брилях повільно волочили ноги, зігнувшись під тяжкою ношею. Після денної спеки було приємно посидіти на пагорбі, де відчувався легкий вечірній вітерець, а широкі простори тішили зболене серце спокоєм і легким смутком. Але Кітті не могла викинути з голови мертвого жебрака.
– Як ви можете вести розмови, сміятися й пити віскі, коли навколо вас мруть люди? – запитала вона раптом.
Воддінгтон не відповів. Він обернувся, подивився на неї й поклав руку їй на плече.
– Знаєте, тут не місце для жінки, – сказав він похмуро. – Чому ви звідси не їдете?
Вона подивилася на нього скоса з-під довгих вій, на її губах промайнула тінь усмішки.
– Я думала, за таких обставин місце дружини – біля свого чоловіка.
– Коли мене повідомили, що ви приїдете з Фейном, я страшенно здивувався. Але потім подумав, що, може, ви медсестра й стикаєтеся з таким щодня. Я очікував, що ви виявитеся однією з таких мегер, що не дають хворим спуску. В мене мало щелепа не відвисла, коли я прийшов до вас додому, а ви там сиділи й відпочивали. У вас був такий хворобливий, блідий і змучений вигляд.