– Це мене заохочує, ma mère, – сказала Кітті. – Я відчувала, що прийшла в дуже невдалий час. Минулого разу ви сказали, що сестри не можуть справлятися з роботою, тож я подумала, може, ви дозволите мені приходити й допомагати. Мені байдуже, що робити, тільки б бути корисною. Я буду вдячна, якщо ви доручите мені хоч підлогу мити.
Абатиса здивовано всміхнулася, й Кітті вразив її мінливий гумор, з яким вона могла так легко змінювати настрій.
– Мити підлогу немає потреби. Це так-сяк роблять сироти. – Вона змовкла і добросердо глянула на Кітті. – Дитя моє любе, хіба ви не думаєте, що зробили досить, приїхавши сюди зі своїм чоловіком? Не всі дружини на це наважуються. Чи може бути для вас краще заняття, крім як забезпечувати для нього спокій і комфорт, коли він повертається додому після робочого дня? Повірте мені, в такі моменти він потребує всієї вашої любові й уваги.
Кітті не могла без зусиль глянути в очі абатисі, що оглядала її суворо, але водночас із іронічною добротою.
– Мені немає що робити з ранку й до вечора, – відповіла Кітті. – Тут стільки роботи, що мені нестерпно байдикувати. Я не хочу вам заважати, знаючи, що не маю права ні на вашу доброту, ні на ваш час, але пропозиція моя серйозна й ви зробите мені велику послугу, якщо дозволите хоч чимось допомогти.
– На вигляд ви не дуже міцна. Коли ви виявили нам честь і приїхали до нас позавчора, мені здалося, що ви дуже бліда. Сестра Сен-Жозеф подумала, що ви, можливо, вагітна.
– Ні, ні! – вигукнула Кітті, почервонівши до коренів волосся.
Абатиса засміялася неголосним дзвінким сміхом.
– Тут немає чого соромитися, любе моє дитя, і дивуватися теж було б нічому. Скільки ви вже заміжня?
– Я дуже бліда, бо така я завжди, але я дуже міцна й, чесне слово, роботи не цураюся.
Тепер абатиса зовсім себе опанувала. До неї повернулася її звична владна манера, й вона оцінювально дивилася на Кітті. Кітті ні з того ні з сього рознервувалася.
– Ви знаєте китайську?
– На жаль, ні, – відповіла Кітті.
– Ох, як шкода. Я могла б віддати вам під опіку старших дівчат. Нині тяжкі часи, боюся, що вони… Як це сказати? Відіб’ються від рук? – договорила вона на питальній ноті.
– Може, я могла б допомагати сестрам у лазареті? Я взагалі не боюся холери. Я могла б доглядати хворих дівчаток чи солдатів.
Абатиса, тепер уже без усмішки, задумливо похитала головою.
– Ви не уявляєте собі, що таке холера. Жахливе видовище. Роботи в лазареті виконують солдати, для нагляду нам потрібна лише одна сестра. А дівчатка… Ні, ні, я певна, що ваш чоловік цього не схвалить; це жахливе й жаске видовище.
– Я звикну.
– Ні, і мови бути не може. Виконувати таку роботу – це наш обов’язок і наш привілей, а вам за неї немає чого братися.
– Я слухаю вас і почуваюся дуже негодящою й дуже безпорадною. Не може бути, щоб ніде я не придалася.
– А ви говорили з чоловіком про своє бажання?
– Так.
Абатиса глянула на неї так, наче хотіла розгадати таємниці її серця, але, побачивши нещасний, благальний погляд Кітті, всміхнулася до неї.
– Ви, напевно, протестантка? – запитала вона.
– Так.
– Не страшно. Лікар Вотсон, померлий місіонер, був протестант, але це нічого не змінило. Він розділяв наші цінності. Ми йому глибоко вдячні.
Тепер на лиці Кітті мелькнула усмішка, але вона нічого не сказала. Здавалося, абатиса замислилася. Вона підвелася.
– Це дуже люб’язно з вашого боку. Думаю, я знайду для вас заняття. Це правда, що тепер, коли сестра Сент-Френсіс пішла від нас, ми не в змозі впоратися з роботою. Коли ви зможете почати?
– Зараз.
– A la bonne heure. Я рада це чути.
– Обіцяю, я докладатиму всіх зусиль. Я вдячна вам за те, що даєте мені можливість.
Абатиса відчинила двері в коридор, але на порозі затрималася. Знову глянула на Кітті довгим, пронизливим і глибокодумним поглядом. А тоді лагідно поклала руку їй на плече.
– Знаєте, дитя моє, умиротворення можливо знайти ні в роботі чи розвагах, ні серед людей чи в монастирі, а тільки у своїй душі.