Який він смішний чоловічок, з цією його голомозою головою й маленькими лукавими очима (ses petits yeux matins), а його жарти! Mon Dieu, як він нівечить французьку, а все одно з нього неможливо не сміятися. Він завжди в доброму гуморі. Весь цей час, доки лютує епідемія, він поводиться так, наче у відпустці. У нього серце француза, ще й гострий язик – не віриться, що він англієць. Хіба що через акцент. Але іноді сестрі Сен-Жозеф здається, що він навмисно перекручує слова, щоб усіх розсмішити. Звісно, моральністю він не вирізняється, але це його справа (ці слова супроводжувало зітхання, стенання плечами й кивання) – він нежонатий молодий чоловік.
– А що не так із його моральністю, ma soeur? – запитала Кітті з усмішкою.
– Невже ви не знаєте? Гріх мені вам розповідати. Не моя це справа. Він живе з китаянкою, чи то пак не зовсім китаянкою, а маньчжуркою. Вона принцеса, здається, й кохає його страшенно.
– Не може бути! – вигукнула Кітті.
– Чесно вам кажу, так і є. Це – великий гріх. Так не робиться. Хіба ви не чули, як тоді, коли ви вперше прийшли до монастиря й він не їв печива, яке я спеціально спекла з такої нагоди, notre bonne mère сказала, що він зіпсував собі шлунок маньчжурськими стравами? От що вона мала на увазі. Ви б бачили, як він скривився. Вся ця історія дуже цікава. Вийшло так, що він працював у Ганькоу під час революції, коли там убивали маньчжурців, і цей Воддінгтон, добра душа, врятував життя одній з їхніх найвидатніших родин, якихось родичів імператорської сім’ї. Та дівчина до нестями в нього закохалася, і – ну, далі можете самі здогадатися. А коли він поїхав із Ганькоу, вона втекла з дому й поїхала з ним, і тепер вона їздить із ним скрізь, і він змирився й утримує її, бідолаха, і, мушу сказати, дуже її любить. Вони бувають досить привабливі, ці маньчжурки. Куди поділася моя голова? У мене ще купа справ, а я тут сиджу. Оце так монахиня. Сором та й годі.
52
Кітті мала дивне відчуття дорослішання. Постійна зайнятість відволікала її думки, а те, що вона по дрібочці дізнавалася про життя та погляди інших людей, пробудило її уяву. До неї почала повертатися сила духу, вона почувалася кращою, сильнішою. Раніше їй здавалося, що вона могла тільки плакати, але, на її подив, а також на превелике збентеження, вона зловила себе на тому, що сміється то з того, то з сього. Вона почала призвичаюватися жити посеред епідемії. Вона знала, що ліворуч і праворуч від неї мруть люди, але перестала так багато про це думати. Абатиса заборонила їй заходити в лазарет, і зачинені двері розпалювали її цікавість. Їй хотілося глянути хоч краєм ока, але її обов’язково помітили б, і вона не знала, як її за це покарає абатиса. Якби її прогнали, це було б жахливо. Вона вже так прихилилася до дітей, вони за нею сумували б, власне, неможливо уявити, що вони без неї робили б.
І якогось дня їй спало на думку, що вона вже тиждень не думала про Чарлі Таунсенда й не бачила про нього снів. Раптом її серце тьохнуло – вона зцілилася! Тепер вона може думати про нього байдуже. Вона його більше не любить. Ох, яке полегшення й відчуття свободи! Дивно тепер озирнутися й згадати, як пристрасно вона його кохала, як думала, що помре, коли він від неї відрікся, як думала, що попереду її чекає лише горе. А тепер вона вже сміється. От нікчема. Зробила з себе посміховисько! І тепер, думаючи про нього зі спокійним серцем, вона не могла збагнути, що такого в ньому знайшла. Добре, що Воддінгтон нічого не знає, – вона не витримала б його лукавих поглядів та іронічних натяків. Нарешті вона вільна, вільна, вільна! Вона мало не розсміялася вголос.