– Ви бували в Гаррінгтон-Гарденсі? – запитала Кітті Воддінгтона з усмішкою в гарних очах.
– Ні. А що?
– Нічого, просто звідси туди далеко. Це там живуть мої батьки.
– Думаєте поїхати додому?
– Ні.
– Напевно, вам доведеться поїхати звідси за кілька місяців. Епідемія наче спадає, а з настанням холоду має взагалі припинитися.
– Мені буде мало не шкода їхати.
На якусь мить вона замислилась про майбутнє. Вона не знала, які у Волтера плани. Він їй нічого не розказував. Він був холодний, чемний, мовчазний і незбагненний. Дві маленькі крапельки в тій річці, що тихо пливли в бік невідомості, дві маленькі крапельки, кожна з них така особлива, але для стороннього вони нерозрізненні в потоці води.
– Пильнуйте, щоб монахині не почали вас навертати до своєї віри, – мовив Воддінгтон, лукаво всміхаючись.
– Їм своїх клопотів вистачає. Та вони цим і не переймаються. Вони такі приязні й добрі, але – не знаю, як це пояснити, – між мною й ними стоїть стіна. Я не знаю чому. Наче вони знають якусь таємницю, що докорінно змінила їхні життя, а я цієї таємниці не достойна. Це не віра, це щось глибше й… значущіше: вони живуть в інакшому світі й ми завжди будемо для них сторонніми. Щодня, коли за мною зачиняються двері монастиря, я відчуваю, що перестаю для них існувати.
– Я так розумію, це зачіпає ваше самолюбство, – відповів він насмішкувато.
– Моє самолюбство… – Кітті стенула плечами. А тоді, знову всміхаючись, ліниво до нього обернулася. – Чому ви мені ніколи не розповідали, що живете з маньчжурською принцесою?
– Що ці старі пліткарки вам нарозповідали? Я певний, що їм гріх обговорювати особисті справи працівників митниці.
– Чому ви так гостро реагуєте?
Воддінгтон відвів погляд вниз, а тоді вбік, через що здався присоромленим. Він злегка знизав плечима.
– Я цим не ділюся. Навряд чи це поліпшить мої шанси на службове підвищення.
– Ви дуже до неї прихильні?
Тепер він підвів погляд, і його негарне маленьке обличчя стало схоже на лице неслухняного школярика.
– Вона заради мене покинула все: батьківщину, сім’ю, безпеку та самоповагу. Вже минуло чимало років, відколи вона пустила все на вітер, щоб бути зі мною. Я відсилав її геть двічі або тричі, але вона завжди поверталася. Я тікав від неї сам, але вона завжди мене знаходила. А тепер я кинув цю безнадійну справу. Мабуть, бути мені з нею до самого скону.
– Напевно, вона таки кохає вас до нестями.
– Досить дивне це відчуття, знаєте, – відповів він, збентежено морщачи лоба. – Я не маю жодного сумніву, що, якби покинув її по-справжньому, вона точно наклала б на себе руки. Не через злобу в мій бік, а від безвиході, бо вона не хоче без мене жити. І це розуміння викликає в мені цікаве відчуття. Такі речі не можуть нічого не важити.
– Але ж важливо саме кохати, а не бути коханим. Людина не має вдячності до того, хто її кохає, – якщо почуття не взаємне, то це швидше тягар.
– Я не знаю, як це – кохати й бути коханим, – відповів він. – Мій досвід лише односторонній.
– Вона й справді принцеса з імператорської родини?
– Ні, це романтичні вигадки монахинь. Вона з однієї дуже знатної маньчжурської сім’ї, але вони, звісно, розорилися в революцію. Та однаково вона дуже поважна пані.
Він сказав це з гордістю, і в очах Кітті загорілася усмішка.
– То що, ви збираєтеся залишатися тут усе життя?
– У Китаї? Так. Що вона робитиме деінде? Коли вийду на пенсію, я куплю маленький будиночок у Пекіні й проведу решту своїх днів там.
– У вас є діти?
– Ні.
Вона зацікавлено на нього глянула. Дивно, що цей маленький голомозий чоловічок із обличчям, як у мавпочки, викликав у чужоземки таку несамовиту пристрасть. Їй було важко сказати, чому те, як він про неї розповідав, попри його недбалість і деяку непоштивість, створювало у Кітті таке сильне враження про глибоку й незвичайну відданість тієї жінки. Її це трохи бентежило.
– І справді звідси далеко до Гаррінгтон-Гарденса, – усміхнулася вона.
– Чому ви це сказали?
– Я нічого не розумію. Життя таке дивне. У мене відчуття, наче я все життя прожила біля качиного ставка й раптом побачила море. Мене це трохи лякає, але й сповнює захватом. Мені не хочеться померти, мені хочеться жити. Я починаю відчувати в собі якусь нову сміливість. Я почуваюся, як той старий моряк, що вирушає на пошуки невідомих морів. Напевно, це моя душа прагне незвіданого.
Воддінгтон задумано на неї глянув. Вона ж невидющими очима дивилася на гладеньку поверхню річки. Двоє маленьких крапельок, які тихо, тихо пливли в бік темного, безмежного моря.