– Чому мене не сповістили відразу?
Хоч на це не було причини, розмовляли вони пошепки. У темряві Кітті не бачила Воддінгтона, тільки відчувала, як сильно він стривожений.
– Полковник Ю хотів сповістити, та Волтер йому не дозволив. Полковник Ю був із ним увесь цей час.
– Він однаково мав по мене послати. Це безсердечно.
– Ваш чоловік знає, що ви ніколи не бачили хворого на холеру. Це жахливе, огидне видовище. Він не хотів, щоб ви таким його бачили.
– Але ж він мій чоловік, – сказала вона уривчастим голосом.
Воддінгтон не відповів.
– Чому тепер мені дозволено прийти?
Воддінгтон поклав долоню на її руку.
– Люба моя, кріпіться. Ви маєте готуватися до найгіршого.
Вона зболено застогнала й трохи відвернулася, бо помітила, що на неї дивилися солдати-китайці. Вона раптом побачила, як білки їхніх очей дивно зблиснули.
– Він помирає?
– Я лише знаю, що полковник Ю переказав цьому офіцерові, який по мене прийшов. З того, що я зрозумів, він уже без пам’яті.
– Невже зовсім немає надії?
– Мені дуже шкода, боюся, якщо не дістанемося туди вчасно, то не застанемо його серед живих.
Вона здригнулася. Її щоками покотилися сльози.
– Розумієте, він забагато працював, у нього слабкий імунітет.
Вона з роздратуванням висмикнула руку з-під його долоні. Її сердило, що він говорив тихим, зболеним голосом.
Вони причалили, й двоє чоловіків, кулі-китайці, що стояли на березі, допомогли їй зійти на сушу. На них чекали паланкіни. Коли вона сідала, Воддінгтон звернувся до неї:
– Постарайтеся тримати нерви в кулаці. Опануйте себе як тільки можете.
– Скажіть носіям поспішити.
– Вони отримали наказ бігти щодуху.
Офіцер, що вже сидів у паланкіні, проминув Кітті й крикнув щось носіям. Ті акуратно підняли паланкін, поклали палиці на плечі й швидко попрямували вперед. Воддінгтон не відставав. Вони бігцем вибралися на пагорб, попереду кожного паланкіна біг чоловік із ліхтарем, а біля водяних воріт стояв сторож зі смолоскипом.
Наближаючись, офіцер гукнув його, і, щойно вони підійшли, їх пропустили через половинку воріт. Сторож щось пробурмотів, доки вони проходили, і носії відповіли. У нічній темряві ці гортанні звуки з дивної мови прозвучали загадково й тривожно. Вони стали підніматися мокрою й слизькою бруківкою вулиці, й один із носіїв, що ніс офіцера, спіткнувся.
Кітті почула, як долинули гнівний крик офіцера, пронизлива відповідь носія, а тоді паланкін попереду помчав далі. Вулиці були вузькі, звивисті. У місті стояла глибока ніч. Місто мертвих. Вони поспішали вузенькою вуличкою, звернули за ріг, а тоді збігли вгору сходами. Носії почали засапуватися, вони йшли довгими, частими кроками. Один із них на ходу витягнув потріпану хустинку й витер із чола піт, який заливав очі. Вони звертали то туди, то сюди, наче мчали через лабіринт. У тіні зачинених крамниць іноді наче вимальовувалися обриси лежачої людини, але не було ясно, чи це хтось спить і зранку прокинеться, чи спить і не прокинеться ніколи. Вузькі вулички були химерні у своїй мовчазній порожності, і, коли раптом загавкав пес, через змучені нерви Кітті нажахано здригнулася. Вона не знала, куди вони йдуть. Дорога здавалася нескінченною. Хіба не можна йти швидше? Швидше. Швидше. Час спливає, будь-якої миті вже може бути занадто пізно.
63
Аж ось, простуючи вздовж глухої довгої стіни, вони підійшли до воріт зі сторожками обабіч, і носії опустили паланкіни. Воддінгтон заспішив до Кітті. Вона вже вистрибнула. Офіцер голосно загупав у ворота й став гукати. Їм відчинили бічні двері, й вони зайшли у великий квадратний двір. Притулившись до стін, під стріхами низьких дахів покотом лежали солдати, загорнувшись у ковдри. Вони на якусь мить спинилися, доки офіцер поговорив із якимось чоловіком – напевно, начальником сторожі. Потім офіцер сказав щось Воддінгтонові.
– Він іще живий, – тихо звернувся Воддінгтон до Кітті. – Обережно, дивіться під ноги.
Перед ними й далі несли ліхтарі. Так вони перетнули двір, піднялися сходами, увійшли в широкі двері, далі вниз, в інший просторий двір. Уздовж двору тягнулася довга освітлена кімната; крізь рисовий папір просвічувало світло, утворюючи гарний ґратчастий візерунок. Чоловіки з ліхтарями повели їх через двір у бік кімнати, й біля дверей офіцер постукав. Йому відразу ж відчинили, й офіцер, глянувши на Кітті, відступив убік.
– Заходьте, будь ласка, – сказав Воддінгтон.
Кітті увійшла в довгу низьку кімнату з димними лампами, світло від яких робило її зловісною. То там, то там стояло кілька солдатів. На матраці під стіною навпроти дверей лежав чоловік, загорнутий у ковдру. Біля його ніг нерухомо стояв офіцер.