Полковник Ю, що стояв біля могили з голою головою, надягнув картуза, поважно віддав Кітті шану, перекинувся кількома словами з Воддінгтоном і разом з ад’ютантом пішов геть. Кулі, яким було цікаво подивитися на християнський похорон, затрималися, а потім зібрали мотузки, що тягнулися за ними, й теж пішли. Кітті й Воддінгтон дочекалися, доки могилу зовсім засиплять, а тоді поклали на насип, що пахнув сирою землею, строгі жоржини від монахинь. Вона не плакала, але, коли перша жменя землі ударила об труну, відчула, як болюче стиснулося серце.
Вона побачила, що Воддінгтон на неї чекає.
– Ви поспішаєте? – запитала вона. – Мені ще не хочеться повертатися додому.
– Мені немає чого робити. Я весь у вашому розпорядженні.
66
Вони брели дорогою, аж доки піднялися на вершину пагорба, на якому стояла арка – пам’ятник благочестивій вдові, що посів таке велике місце у враженнях Кітті від цих країв. Це був символ, але чого саме – вона не знала, як і не могла пояснити, чому вбачала в ньому нотку такої знущальної іронії.
– Посидимо трохи? Ми вже сто років тут не бували.
Рівнина, що простягнулася перед ними, була широка, умиротворена й спокійна, залита ранковим світлом.
– Я прожила тут лише кілька тижнів, а здається, наче ціле життя.
Він не відповів, і якийсь час вона мовчала, заглибившись у думки. Потім зітхнула.
– Як думаєте, душа безсмертна? – запитала вона.
Його це запитання наче й не здивувало.
– Звідки мені знати?
– Коли Волтера сьогодні обмили, перш ніж покласти в труну, я глянула на нього. Такий молодий. Таким молодим рано помирати. Пам’ятаєте жебрака, що його я побачила, коли ви вперше повели мене на прогулянку? Я злякалася не через те, що він був мертвий, а тому що він зовсім не був схожий на людину. Наче просто мертва тварина. А от Волтер, той був схожий на машину, в якій закінчився накрут. Саме це так лякає. Бо ж коли ми просто машини, то які ж безглузді наші страждання, жалі й муки!
Він не відповів, але його погляд блукав пейзажем, що розстилався у них під ногами. Того веселого сонячного ранку безкраїй простір сповнював душу радощами. Маленькі квадратики рисових полів простягалися скільки сягало око, на багатьох із них вбрані в синє селяни старанно працювали зі своїми волами. Це було мирне й радісне видовище. Кітті урвала мовчанку.
– Не можу передати словами, як глибоко зворушило мене все, що я бачила в монастирі. Які вони чудові, ці монахині, поруч них я почуваюся зовсім нікчемною. Вони відмовилися від усього: домівки, батьківщини, любові, дітей, свободи і від різних дрібниць, від яких, як мені іноді здається, відмовитися ще важче: від квітів і зелених полів, прогулянок в осінню днину, книжок і музики, комфорту – вони відмовилися від усього, від усього. І вони це зробили, щоб присвятити себе життю, повному самопожертви й нужди, покори, тяжкої роботи й молитов. Для них усіх світ – справдешнє місце вигнання. Життя – це хрест, який вони охоче несуть, але в їхніх серцях горить це бажання – не просто бажання, а прагнення, гостре, пристрасне прагнення смерті, яка подарує їм життя вічне.
Кітті сплеснула в долоні й глянула на Воддінгтона з гірким нерозумінням.
– І що?
– А що, як немає життя вічного? Подумайте – а що, як смерть означає справдешній кінець? Вони відмовилися від усього – і дарма. Їх обманули. Обвели круг пальця.
Воддінгтон на якийсь час замислився.
– А от не знаю. Не знаю, чи справді важливо, що їхня мета – не ілюзія. Їхнє життя прекрасне саме собою. Мені здається, що на наш світ можна дивитися без огиди тільки завдяки красі, яку і колись, і тепер люди витворюють із хаосу. Завдяки картинам, які вони малюють, музиці, яку вони складають, книжкам, які вони пишуть, і життям, які ведуть. І найбільше краси – у гарно прожитому житті. Оце дійсно досконалий витвір мистецтва.
Кітті зітхнула. Його слова здалися їй сухими. Їй цього було мало.
– Ви бували коли-небудь на симфонічному концерті? – вів далі Воддінгтон.
– Так, – усміхнулася вона. – Я нічого не тямлю в музиці, але дуже її люблю.
– Кожен музи́ка в оркестрі грає на своєму маленькому інструменті, і що йому до складних гармоній, які при цьому народжуються без допомоги байдужого світу? Він зосереджується лише на своїй маленькій партії. Але він знає, що симфонія гарно звучить, і вона гарно звучить, навіть коли її ніхто не чує, і він задоволений тим, що до неї долучається.