– Колись ви згадали про Дао, – зронила Кітті після паузи. – Розкажіть, що це таке.
Воддінгтон зиркнув на неї, на мить завагавшись, а тоді з легкою усмішкою на кумедному обличчі відповів:
– Це і шлях, і подорожній. Це нескінченна дорога, якою йдуть усі живі, але ніхто її не створив, вона – саме буття. Вона – це все й ніщо. З неї все починається, все їй підвладне, й усе повертається в її лоно. Це квадрат без кутів, звук, який вухо не чує, образ без форми. Це безмежна сіть, і, хоч її комірки великі, наче море, вона нічого через себе не пропускає. Це оаза, де є прихисток усьому. Вона ніде, але її можна побачити, не визираючи у вікно. Бажай не мати бажань, вчить Дао, хай усе іде, як іде. Смиренний буде врятований. Той, хто гнеться, буде випрямлений. Невдача – це основа успіху, а в успіху криється невдача, але хто знає, коли настане переломний момент? Той, хто прагне ніжності, може стати спокійний, як мала дитина. Лагідність дарує перемогу тому, хто нападає, і безпеку тому, хто захищає. Могутній той, хто подолав себе.
– Це щось означає?
– Іноді, після кількох склянок віскі й споглядання зірок, напевно так.
Між ними запала тиша, яку порушила Кітті.
– Скажіть, «а от той пес помер» – це цитата?
Воддінгтонові вуста витягнулися в усмішку, й він уже був готовий відповісти. Але, напевно, в ту мить його інтуїція була чутлива як ніколи. Кітті на нього не дивилася, але щось у виразі її обличчя підштовхнуло його передумати.
– Навіть якщо й так, я не знаю, – відповів він обережно. – А що?
– Нічого. Просто згадалося. Наче десь це чула.
Знову запала тиша.
– Коли ви залишилися наодинці зі своїм чоловіком, – за хвилину сказав Воддінгтон, – я поговорив із полковим лікарем. Подумав, що нам не завадить знати подробиці.
– І що?
– Він був у дуже істеричному стані. Я не міг повністю збагнути, що він мав на увазі. З того, що я зрозумів, ваш чоловік заразився під час експериментів.
– Він завжди ставив експерименти. Волтер насправді не був лікар, він бактеріолог, тому він так рвався приїхати сюди.
– Але я не зміг чітко зрозуміти, чи то він заразився випадково, чи він справді ставив на собі експерименти.
Кітті дуже зблідла. Вона здригнулася, почувши ці слова. Воддінгтон узяв її за руку.
– Даруйте, що я знову про це кажу, – почав він м’яко, – але я подумав, що вас це може втішити. Я знаю, як жахливо важко в таких ситуаціях сказати хоч щось корисне, але… може, вам буде важливо знати, що Волтер помер в ім’я науки та свого обов’язку.
Кітті знизала плечима, наче трохи роздратовано.
– Волтер помер від розбитого серця, – відказала вона.
Воддінгтон не відповів. Вона повільно обернулася й глянула на нього. Його обличчя було бліде й застигле.
– Що він мав на увазі, коли сказав: «А от той пес помер»? Що це таке?
– Це останній рядок «Елегії» Голдсміта.
67
Наступного ранку Кітті поїхала в монастир. Дівчина, що відчинила їй двері, була наче здивована її бачити, а через кілька хвилин після того, як Кітті взялася до роботи, в кімнату увійшла абатиса. Вона підійшла до Кітті й узяла її за руку.
– Я рада, що ви прийшли, дитя моє любе. Ви демонструєте неабияку мужність, прийшовши сюди так скоро після такої великої втрати; і мудрість, бо, я певна, робота відволіче вас від важких дум.
Кітті опустила погляд, трохи почервонівши; вона хотіла приховати від абатиси, що в неї на серці.
– Мені немає потреби казати, як щиро ми всі співчуваємо вам.
– Ви дуже добрі, – прошепотіла Кітті.
– Ми всі повсякчас молимося за вас і за душу того, кого ви втратили.
Кітті не відповіла. Абатиса відпустила її руку й холодним, владним тоном дала їй кілька завдань. Вона погладила кількох дітей по голівках, усміхнулася до них своєю відчуженою, але чарівною усмішкою, і пішла братися до термінових справ.
68
Минув тиждень. Кітті сиділа й шила. Абатиса увійшла в кімнату, сіла поруч неї й уважно роздивилася її шитво.
– Ви дуже добре шиєте, моя люба. У сучасному світі це рідкісне вміння для молодої жінки.
– Я завдячую цим своїй матері.
– Я певна, що ваша мати буде дуже рада знову з вами побачитися.
Кітті звела очі. Щось у манері абатиси не дозволяло сприйняти цю заувагу як простий вияв ввічливості. Вона продовжила: