Нарешті подали каву, й Чарлі запалив сигару. Він глянув на годинника й підвівся з-за столу.
– Що ж, я маю покинути вас, дівчата, самих. Час мені повертатися на роботу. – Він на якусь мить змовк, а тоді, звернувши на Кітті дружній, чарівний погляд, мовив до неї: – Я день чи два не буду вас турбувати, доки ви не відпочинете, але згодом хотів би обговорити з вами справи.
– Зі мною?
– Треба залагодити питання з продажем будинку, а також, знаєте, розібратися з меблями.
– Але ж я можу звернутися до юриста. Не варто мені докучати вам своїми справами.
– І не думайте, що я дозволю вам витрачати гроші на юриста. Я про все подбаю. Ви ж знаєте, що маєте право на пенсію. Я поговорю про це з губернатором, можливо, якщо звернутися до відповідних інстанцій, можна буде отримати більше. Довірте свої справи мені. Але поки що нічим не переймайтеся. Зараз ви маєте лише відпочивати й набиратися сил, хіба ні, Дороті?
– Звісно.
Він злегка кивнув Кітті й, проминаючи дружину, узяв її руку й поцілував. Більшість англійців трохи схожі на дурнів, коли цілують жінці руку, він же зробив це з елегантною легкістю.
74
Тільки облаштувавшись у домі Таунсендів, Кітті зрозуміла, як вона втомилася. Комфорт та незвичні зручності такого життя зняли напруження, що її супроводжувало. Вона й забула, як приємно жити без клопотів, як приємно бачити навколо себе гарні речі, бути оточеною увагою. Вона з полегшенням занурилась у легке життя розкішного Сходу. Та й було приємно відчувати себе предметом співчутливої тактовної цікавості. Вона так недавно овдовіла, що було неможливо влаштовувати розваги на її честь, але найповажніші в колонії дами (дружини губернатора, адмірала та головного судді) приходили почаювати з нею в тихій компанії. Дружина губернатора сказала, що йому дуже хочеться з нею побачитися й запрошує її на тихий обід у своєму домі («звісно, не урочистий, тільки ми й ад’ютанти!»). Ці пані ставилися до Кітті так, наче вона була порцелянова ваза, крихка й цінна. Від її ока не сховалося, що вони вважали її мало не героїнею, і майстерно грала свою роль, скромно і стримано. Іноді вона шкодувала, що поруч не було Воддінгтона; з його-то лукавою прозорливістю він побачив би гумор у цій ситуації, а, опинившись удвох, вони добре б з неї посміялися. Дороті отримала від нього листа, де він нарозповідав усякого про віддану роботу Кітті в монастирі, про її сміливість та стриманість. Звісно, він майстерно з усіх них жартував, от же ж дурисвіт!
75
Кітті не була певна, випадково чи зумисно вона ніколи навіть на мить не опинялася з Чарлі наодинці. Він був бездоганно тактовний і далі поводився з нею дружелюбно, привітно, співчутливо і приязно. Ніхто й не здогадався, що колись вони були більше ніж просто знайомі. Але якогось пообіддя, коли вона лежала на кушетці й читала, він проходив через веранду й зупинився.
– Що це ви читаєте? – поцікавився він.
– Книжку.
Вона іронічно глянула на нього. Він усміхнувся.
– Дороті пішла на вечірку в саду в губернатора.
– Я знаю. А ви чому вдома?
– Я спочатку збирався, а потім вирішив, що повернуся і складу вам компанію. Авто надворі, хочете проїхатися островом?
– Ні, дякую.
Він сів у ногах кушетки, на якій вона лежала.
– Нам не випало можливості поговорити, відколи ви тут.
Вона з холодною зневагою глянула просто йому в очі.
– Ви думаєте, нам є що сказати одне одному?
– І немало.
Вона підібгала ноги, щоб він її не торкнувся.
– Ви досі на мене сердитеся? – запитав він з тінню усмішки на вустах і теплішим поглядом.
– Анітрохи, – засміялася вона.
– Якби не сердилися, то не сміялися б.