«Е-е, та він справді вподобав Забавку. Що ж скажу такому?»
Остромир, либонь, завважив деяку розгубленість у братових очах і відвів його осторонь.
— Княже, — мовив притишено, — угомони Ярославу. Чого вона опирається?
— А ти не опирався б, коли б йшлося про долю твоєї дитини?
— Є ще доля землі і люду.
— Хочеш сказати…
— Затим і покликав, аби застерегти тебе: не зважай на Ярославу і її благання. Хафіз обіцяє захищати Тивер і її люд перед каганом і каганатом, коли віддамо за нього Забаву. Скористайся цим.
Це вже не вперше підказують: скористайся. Колись — мужі, зараз — брат. Та є ще доля винагородженої божественною ліпотою Забави. Невже пожертвує нею, хоча б і заради благодаті в своїй землі? І є, між іншим, доля Забавиної матері.
— Ти тямиш, Остромире, що то є — віддати Доброликову онуку за обрина? Сьогодні він уподобав Забаву — жона Забава, завтра уподобає іншу — буде жоною інша. Сьогодні він Дандалів достойник у Тивері, а завтра зніметься й подасться в Паннонію чи ще кудись. Яка мати бажає своїй дитині такої долі? І потім, що скаже нам рід, коли вчинимо так з онукою брата нашого, який поліг у січі з тими ж обрами? А ось що скажуть. «Немає Добролика — немає кому й заступитися за Забаву». Я такої слави не бажаю собі.
— Хафіз заприсягається, що він твердо сідає в Тивері, яко каганів довірений. Злюбне єднання з нашим родом нагадає йому, що і в його жилах тече слов’янська кров. Він почуватиме себе кревним нашим і буде більше з нами, ніж із Дандалом. Як можемо не скористатися цим?
— В ім’я покону нашого можна і треба, Остромире.
— А в ім’я благодаті? Чи уявляєш, що буде з нами, коли відмовимо йому і завдамо його серцю кривди, яка не знає прощення?
Та князя тільки злило те.
— Казав і знов кажу: я не можу торгувати долею Забави і її матері!
І тут Остромира осяяла рятівна мисль.
— Торгувати? А це ж з якої речі? Хіба князеві не сказали: Забавка з доброї волі обирає цю долю. Вона вподобала Хафіза і просить-благає матір, аби віддала за нього. Коли б не була княжого роду, давно втекла б уже з ним.
— Як то — вподобала? Коли і з якої речі?
— Далебі, спізналася десь і виходила на його клич.
Це гірше, Ярославо. Безсилі там наші повеління, де є повеління серця. Щось він, Хафіз, казав подібне: у крові його більше від матері слов’янки, аніж від вітця-авара. Може, та кров і хилить його до Забави? А коли хилить, то чому б тиверцям справді не мати серед обрів свого достойника, того чільного мужа, котрий, будучи обплутаний злюбними узами, стоятиме не так на боці кагана і каганату, як на боці роду жони своєї? Га, це ж діло, здається, радять.
— Гаразд, — зголошується врешті і першим рушає туди, де полишили Дандалового терхана. — Ходім, послухаємо ще, що скаже Хафіз, а вже потім будемо зважуватися, на чий бік стати: Ярославин із мужем чи його з Забавою.
XVI
Якийсь час Форисин не нагадував про себе ані княгині ані її доньці. Либонь, тамував у собі гнів на них, дошукувався на самоті, як зламати опір цих дулібок. На те, щоб полишив у спокої, мала надія. Не так він світив очима, коли заглядався на Лілейку й сподівався на її прихильність, і не такий гнів являв, коли сказала: марно сподівається.
«Най як собі хоче тепер, — стала на мислі Даная. — Для нас добре вже те, що не лізе межі очі і не бере за карк. Що довше не нагадуватиме про себе, то ліпше».
Знала від мужів: Виштак не тільки тому не повернувся до Волина, що певен був, обри схоплять і скарають яко привідцю затіяної княжною втечі, він подався до Мезаміра, аби взяти у нього воїв і силою вихопити полонянок із острогу. Ось тільки певності, що вихопить, не було. Яку це силу треба привести з собою, щоб взяти гору над обрами, яких є та й є тут? Та й як проведуть її до Волина непоміченою?
Аби не сидіти сидьма в затіснім з якогось часу теремку і не мучити себе мислями, як буде, що буде, брала з собою Лілейку і йшла з острогу в окольний город. Одне, цікава була знати, як дуже стежить за нею і Лілейкою Форисин, а друге, певна була: там, між люду, швидше відшукає порятунок для себе і своєї нещасливої доньки.
Її одразу ж пізнали і телющили на неї очі, а ті, що були ближче, хилили й голови. Усе те не подобалося княгині. Нащо вони виказують її обрам? Не дадуть і приглянутися як слід, є вони поруч чи немає. Зрештою вгомонилася й не стала звертати на торжкових уваги.