Форисин догадався, хто і чому зчинив поночі ворохобню. Коли розвиднилося і тих, що полягли на заборолі чи біля заборола, знесли докупи й поклали посеред подвір’я один в один, сам вийшов подивитися на потятих. Ходив звільна і приглядався пильно, затим повернувся круто й пішов до теремка княгині Данаї.
— Отак, значить? — мовив з притиском і, не діждавшись від неї слова-відповіді, додав: — То знай, княгине, ані я не піду тепер із твого дитинця, ані ти не підеш. Коли Лілейка не подасть мені завтра-післязавтра знаку, що міняє гординю на прихильність, то по післязавтрьому запряжу обох вас разом із людом вашим у рало й оратиму вами ниву. Хай вої мої виб’ють із вас гординю пугою, коли не можете упокорити її силою власної волі. Слово моє тверде, пам’ятай.
Обернувся і вийшов. А княгиня як стояла, застигнута зненацька, так і лишилася стояти. Була бліда і знищена, безсила не те що вдіяти, мовити щось.
— Чула, доню? — обізвалася тоді вже, як Лілейка вийшла до неї і стала неподалік. — Що ж робитимемо тепер? Усього, два дні дано нам на розсуд.
Ждала бодай якоїсь ради, а діждалася ревних жіночих сліз.
Дві доби — не такий уже й куций час. Було коли, здавалося, обдумати все і надуматись, тим паче, що ані Лілейку, ані її матір ніщо інше не цікавило вже у цім збаламученім світі. Та як не билася їхня птаха-думка, в яке віконце не поривалася — дарма. Всюди висока стіна-загорода, а то й гірше — безодня-крутопадь. Знали: ті, що прийшли порятувати їх, уже не порятують. У Форисина вистачить воїв, аби заступити їм путь як до Данаї, так і від Данаї. А коли на посланців нескореної Дулібії немає сподіванки, то на кого і на що можна сподіватися ще? На переодягнення чи на схованку в когось із волинських мужів? Пробі, коли це порятунок, то про нього раніш мали б подумати, тоді ще, як можна було вийти з дитинця.
А Форисин лютував, чи не зумисне являв усім, яка в нього сила над Дулібією, людом дулібським. Зганяв удосвіта до острогу мужів, жон, дівиць волинських, впрягав у повози і, посадивши на кожен із них по обрину, велів гнати в поле — там на них чекали борони, рала, робота тих, що готують до посіву на передлітті лядину.
— Може, скоришся, доню? — зупинялася перед Лілейкою і питалася в Лілейки. — Що вдієш, коли нас немає кому захистити?
— Як можете казати таке, мамцю? — крізь сльози перечить княжна. — Чи ви не видите, який він, той обрин? Чи мені, що леліяла себе для найліпшого серед мужів Дулібії і була божественно щаслива зі своїм сонцеликим Говейком, личить бути Форисиновою? Та най ліпше вже у рало запряжусь!
— Нам не можна в рало, дитино. Ми — жони княжого роду.
— Тоді… тоді у Буг кинуся, а жоною обрину не буду! Даная безсила збороти в собі жалі, що підступали до горла.
— Я мала б пишатися тобою, доню, такою ліпотною і такою в усьому угодною мені дитиною, а плачу, як бачиш. Бо коли ти справді не можеш належати привідці аварів у землі Дулібській, то іншого вибору у нас таки не буде: коли надійде вона, остання мить, підемо шукати втіху серцям своїм у Бузі.
— Як скажете, мамцю гожа. Я на все згодна, аби з вами.
Десь перегодом, коли наданий для роздумів час нагадав про вирішальну мить, а покірна княгині челядь добула валаха і принесла його в жертву богам, стала укупі з донькою своєю на коліна, простягла до подобизни богів руки й просила у них заступництва. Як ніколи ревна була в молитвах своїх, а вже що жалісна, то такою, далебі, ніхто й ніколи не бачив її. Може, саме тому наближеною почувала себе до богів, воістину єдиною з ними і помислами, і серцем. Геть змаліла властива колись високоповажаній княгині гординя, одкрилися, позбувшись запруди, давні рани — ті, що їх завдали, потявши мужа Мезаміра, обри, і ті, що їх полишив, ранячи кожним своїм вчинком, Келагаст, і потекла з тих ран запечена болем-мукою кров, задиміла на гарячих струменях жалів її й обернулася там-таки, у вирі поверженої гордині, в рясні, не менше пекучі, як і рани, сльози. Не ховала їх ані від людей, ані від богів, питалася, за що покарана так, і плакала, скаржилася на несправедливість, і знову плакала, благала бодай на цім чи не останнім рубежі буття її прийти на поміч — і не певна була, що прийдуть.