Навіть звиклі до жорстокостей обри, зайшовши до теремка, аби нагадати: «Визначений час минув. Що скаже княжна?», — розгубилися, угледівши княгиню такою.
— Скажіть тудунові, — мовила, завваживши їхню присутність, — княжна Лілея зголошується назватися йому жоною. Просить тільки…
— Мамцю! — почула наляканий доньчин голос, однак не зважила на нього.
— Просить тільки, аби він не поспішав, пождав до обжинкових свят. Того вимагає покон наш: злюб і воседля по злюбі роблять лише по обжинкових святах.
— Форисин сказав: ніяких зволікань.
— Скажіть і ви йому: це — останнє. Та й не так довго ждати, всього лиш седмицю.
Обри вагалися, певно, не знали, як їм бути: примушувати княгиню і княжну коритися їм чи повертатися до Форисина без них. А все ж утямили, мабуть: з такими не варто бути свавільними, вернулися й посунули з теремка без княгині і її доньки.
— Що ви ото сказали їм, мамцю? — заспішила, втираючи сльози, Лілейка. — Чи я не говорила вам…
— Тямлю, дитино, що ти говорила, тямлю. А все ж так ліпше буде. Матимемо цілу седмицю. Хто відає, може, щось зміниться за цей час, може, вихоплять-таки нас із глухих і недоступних стін острогу. Десь є поза ними стольник Світозар, мужі дулібські. Чи затим їхали вони з такої далечини, щоб опустити після першої невдачі руки і нічого не вдіяти? Не може того бути, дитя моє. Серцем чую, не може того бути!
Форисин не повірив тому, що принесли з теремка його посланці, а проте й не послав їх по княгиню та її доньку вдруге, сам прийшов до них.
— Те, що сказали вірні, правда? — звернувся не так до княгині, як до її доньки. — Княжна зголошується бути моєю жоною?
— Так, — відповіла за Лілейку Даная. — Одне лиш хотіли б знати: у терхана є вже жони? Авари, наскільки відомо, рано одружуються.
— Те нічого не міняє.
— Як то… не міняє? А коли терхан повернеться до каганату та й забуде, що в нього є тут, на дулібах, жона.
— І знов нічого не міняє. Княгиня повинна знати: у нас воля повелителя над усе. А крім того, я надовго тут, і наміри мої стосовно Лілейки непохитні.
— Що ж, і на тому спаси біг. Заручини справимо в присутності люду, що прийде обспівувати мене. Терхан, сподіваюсь, не перечитиме цьому?
— А що то є обспівування?
— Узвичаєне в наших родах свято. Женці приходять в такий день вітати господаря чи господиню з початком жнив, ну й вимагають частування.
— Гаразд. Седмиця — не такий тривалий час. Заради того, чого жду, являю ще раз добрість і своє терпіння.
XVII
Усяке було на віку княгині Данаї, а такої гнітючої жури і такої всеспопеляючої муки не зазнавала ще. Таке відчуття, ніби під занесеним над головою мечем ходить. Ось-ось опуститься він і вразить. Мислимо, що не день, то ближче до останньої, наперед визначеної тобі миті. Раніш бодай одну мала віддушину — виходила на забороло й дивилася звідти на білий світ, тепер і туди не поткнешся.
Це їй, матері, так журно, а Лілейці? Здається і не помишляє вже про втечу, геть втратила віру, що вона можлива. Що не день, то сумнішою та зніченішою стає, інакше й не позирає на свою маму, як крізь пекучий біль.
— Може, спробуєш, дитино, вийти з дитинця?
— Сказали ж, не випустять.
— То в гніві. Спопеліє гнів — гляди, змилуються. Може ж, там, поза дитинцем, ждуть на нас, хочуть підказати, як маємо діяти і що вчинити, аби порятуватися.
— Було б можна вийти з Волина, ми й без них порятувалися б. А з Волина і мужі не виведуть. Хіба не пробували вже?
— Спроба — не згуба. Не забувай — там стольник Світозар.
— Боюсь, що й він не спроможеться уже проникнути до нас. Обри не на жарт заповзялися зламати нашу гординю, а отже і нас. Рабами їхніми судилося бути, золотенька моя, або вчинити те, що казала: убаяти обрів, вийти на забороло — і вниз сторч головою.
— Туди ніколи не пізно, дитя моє, тож не поспішаймо.
Бігме, не розраду, ще більшу осмуту винесла з бесіди, на яку, хай і якісь там, все ж покладала надії. Зате яка радість збуяла в серці, коли довідалася: воно не помилилося. Того дня і задовго до обіду Світозар таки нагадав про себе: замість челядника, котрий ходив із теремка на торг, повернувся до острогу посланець від нього й сказав:
— Стольник радить княгині і її доні зробити ще одну спробу вийти з дитинця. Коли це станеться, з Волина вийде з поміччю наших мечів.
— Як же вийду з дитинця, коли усі путі нам перекриті?
— Чи княгиня не вдатна зробити бевзями таких бевзів, як обри? Най надасть іншого вигляду спершу Лілейці, потім — собі, хоча б і вигляду челядниць, і опиниться поза стінами дитинця. А вже через ворота в окольній стіні ми проведемо.