— Мала надія, муже достойний.
— Яка є, такою маємо й користуватись. Сидіння теж нічого не дасть.
Подумала — і загорілася цією порадою, а вже потім відшукала й спосіб для ошукання сторожі. Є серед її челядниць горбата Вірниця. Ходить вона назгинці, отож до неї менш за все приглядаються. Лілейка набуде її вигляду, намостить горба та й пройде, зігнувшись, між усіх інших челядників. Ано, під личиною Вірниці, гляди, й пройде.
— Стольник Світозар вважає, що Лілейку мають ховати в окольнім городі, доки вийду з дитинця я?
— Так. Через ворота в окольнім валу разом вас маємо вести.
— Я можу зашкодити цим заходам. Так і скажіть стольникові: не певна, що пройду непомічена. А пізнають мене, і Лілейки не виведете. Тож зробимо інакше: споряджу зараз доню, та й ідіть з нею через одні й другі ворота. Я опісля вже пробуватиму своє щастя, тоді, як довідаюся, що дитина моя на волі.
Ожвавилася, ба звеселіла навіть Даная. І в Лілейці зуміла розбудити іскру надії. Коли ж одягла її в таке, як у Вірниці, вбрання та звеліла пройтися по кліті так, як ходить Вірниця, і певність відвідала обох: обри повірять, що перед ними не хтось інший, таки горбата княгинина челядниця. Коли б ще виду її надати якогось вереду — і зовсім тверді були б у мислі: таки пройде через ворота непомічена. А втім, чому б і не надати? Змастять його жиром, дмухнуть злегенька сажею, та й буле не Лілейка вже Вірниця-попелюшка.
Не відкладала задуму свого на потім. Послала челядника приглянутися, хто з обрів стоїть на воротях, чи вельми пильні, та й дала в руки Лілеї, тим, що ішли з нею, кошелі, якусь поклажу.
— Най помагають боги, — сказала й стала перегодом біля вікна, очей не зводить із воріт, біля яких походжали обрини. Тільки б вистачило в її дитини витримки-супокою уподібнюватися Вірниці, тільки б вистачило! За воротами якось уже буде. Там свій люд, а крім того, стольникова охорона…
Коли челядники, а з ними й Лілейка, стали наближатися до сторожі — і серце заніміло. Зараз усе вирішиться. Ще мить, друга — і все вирішиться! Обри завважили челядь — обидва і водночас, дивляться вивчаюче. Зрештою звернулися до старшого, питають щось. Той вимахує руками, видно, пояснює, бо показує на теремок, на челядників. Один із них бере тим часом з Лілейчиного кошика поклажу й подає тому з чатових, що стояв без діла. Обрин узяв подане йому до рук, перепитав щось і вже потім закивав головою. Дякує за дарунок чи велить проходити? Либонь, і те, і друге. Бо челядники йдуть-таки в прочинені ворота. І Лілейка з-поміж них. Не першою і не останньою, таки з-поміж них!
— Дякую тобі, мати Ладо, заступнице наша! І вам дяка, ясні боги, в піднебессі сущі. Дяка й хвала! Дяка й хвала!
Набутися не могла в теремку своїм. То ставала перед жертовником на коліна, підносила до неба руки й воздавала богами заслужену хвалу, то знову підводилася і йшла до вікна, доглядалася до воріт: чи все гаразд там? Чи не одумалася сторожа?
Таки гаразд, сторожа стоїть, як і стояла.
Сили небесні! Коли б же й там, біля воріт окольного валу, поталанило її дитині. Як шкода, що не може супроводжувати втікачів зором, вал, що довкола дитинця, заважає. А вийти за нього зась. Має набратися терпцю і сидіти мовчки, доки не повернеться челядь і не оповістить, як обійшлося там, біля дальніх воріт. Та де візьме його, того терпцю? Раніш іще вичерпала, і, здається, до краю. Тож не витримала-таки, вийшла з оселі й сіла на порозі. Коли вже не може бачити, то принаймні чутиме, що там, в окольнім городі, буде січа і гам чи обійдеться без них. За визволення Лілейки узявся не хто-небудь, сам Світозар. А він не легковажитиме. Це той думаючий муж, з яким імператорські сли не завжди почували себе твердо. Не може бути, аби він і не зумів обійти аварську сторожу, провести повз неї переодягнену жону. То ж не логофети і не трибуни, то всього лиш сторожа!
Сподівалася ліпшого і ждала, ждала і вірила: коли вже з дитинця Лілейка вийшла неопізнана, там, через окольні ворота, і поготів пройде, визнана звичайною поселянкою. Бо он скільки люду йде в такі дні через них пішо й кінно, з повозами і без повозів. І пильність там не та, що в воротах дитинця.
«А за тамтим разом, — осмикує княгиню тверезіша думка, — хіба не біля окольних воріт затримали твою Лілейку?»
Даная силкується захиститися від непроханої думки, та тієї миті, ніби на догоду перестраху, що зродився вже, саме там, біля воріт окольного валу, почувся людський крик, затим і справжній галас.
«О боги! Невже Лілейну і тих, що з нею, настигла Обида? Тьфу, тьфу на тебе злюща! В таку пору і лізеш до мізку. Заступіться, боги! Заступіться і заступіть собою мою донечку, єдину мою відраду у цім і без того знедоленім житті».