Башир витирає піт із чола і тим самим ховає від воїв своє сум’яття.
— Що чути від хакан-бега?
— Анічого. Гінці не повернулися ще. Будемо сподіватись, що повернуться разом із надісланими ним турмами.
— Щось довго воловодяться вони там. Незбагненно і злочинно довго!
Торкається відчутно болісних ран на тілі і кривиться з тієї ж досади чи від болю. Якусь мить роздумує: перев’язати їх, змочивши соком цілющих трав, чи хай уже по січі, а тим часом з-за переліска, за яким, знав, стоять супроти дулібів три його турми, вихопилися вершники на непомірно високих конях і припадаючи до грив, погнали їх прямісінько на боролище.
— Наші чи дуліби?
Вірні доглядалися і відмовчувались.
— Таки дуліби, привідцю.
— Четверту турму до мене. Мерщій, негайно! І вірних також. Усіх до єдиного!
Розглядався і не знав, що вдіяти. Ставати супроти тих, що пруть від переліска, однією турмою і стримати їх чи кликати, доки не пізно, за собою всі турми та рятуватися втечею? Це ж не жарти. Коли турми, що прикривали боролище, погромлені, це вже не жарти. Вої його можуть не вистояти супроти сили, що є у дулібів на цім боролищі, і тієї, що йде від переліска. А не вистоять, стенуться — вважай, кінець.
Прокляття! Де ж Апсих? У нього ж цілих сорок тисяч!
Пригадав розмову з Дандалом і відчув: йому не по собі. Схоже, що зроджені тоді сумніви не безпідставні.
А дуліби помітно зближалися і, зближаючись, розгорталися лавою. Невже це ті, що проти них стояли три його турми? Невже усі вони погромлені? Не може бути. Три тисячі — не така абищиця, аби потяти так швидко. Це інші, мабуть, просочилися десь.
— Авари! — здибив перед турмою, що йшла на його клич, огира. — Турми хакан-бега на підході вже. Здолаймо цих — і візьмемо гору над усіма антами. Вперед, багатури!
Либонь, повірили йому. Не зважали на те, що їх видимо менше. Вломилися в дулібські лави і так, опукою, як і йшли, перетнули їх навпіл.
«Ага! — торжествував у помислах Башир. — То вас не така вже й тьма-тьмуща».
І вже, розвертаючись, подав знак: отак і діймо.
Убога то була зверхність, а проте й вона збадьорила воїв, піднесла їм ратний дух. Мов зранені дики, налітали на недруга свого, разили люто, блискавично і так само блискавично вихоплювалися з його смертоносних обіймів. І вдруге, і втретє отак. Лиш за четвертим разом дуліби, видно, дотямкували, що робить обрів такими слизькими та невразливими, і затиснули їх у зімкнутих лавах.
— Не зупиняймось! — повелів Башир, осилюючи гамір січі. — Робім круговерть!
І перший показав приклад: ішов вздовж ворожого заслону й разив, де міг, кого діставала його бронь.
Людське та кінне юрмисько швидко стало схожим на велетенський річковий вир. Дуліби так і сяк пробували спинити його чи принаймні вклинитися — дарма. Башир знав, що робить. Перебуваючи в постійному русі, він не підпускав до себе Келагастових мечників, по суті робив їх бездіяльними, а тим часом норовив відшукати послаблене в їхніх лавах місце і розірвати стягнуте довкола турми кільце.
Чисте й незаймане донедавна поле давно стало схожим на коров’яче тирло, на якому не бракувало вже й повержених, а січа не припиняється, їй, здавалось, кінця-краю не буде. Дуліби голосно повелівали щось своїм чи всього лиш підбадьорювали себе криком та погрожували-похвалялися, ганяючись за слизькими в тій круговерті обринами. Башир же ніби навмисне збиткувався з них: то колобродив на боролищі, втягуючи в круговерть все більше та більше ворожих вершників, то відшукував раптом у їхніх лавах слабе місце і спрямовував туди головний удар, вихоплювався з оточення й робив спробу позбутися переслідувачів і переслідування, то передумував раптом і йшов назустріч тим, що переслідували.
Він давно міг би зробити це: уникнути погоні, передихнути десь у лісі, зібратися з думками. Та чи міг дозволити собі таке, коли знав: має утримати тут дулібів, бодай якось допомогти тим, що стинаються на головнім боролищі. А раптом відсутність цієї княжої сили допоможе його турмам вистояти у січі з Келагастом. Обри єдині в житті, єдині і в смерті. Тож має тримати якось біля себе цю силу, дурити привідців, стинатися з ними, однак тримати.
І він тримав. Аж поки звідти, від побратимів на головному боролищі, не прискакали гінці і не сказали своєму терханові:
— Біда, достойний. Нас видима обмаль. Несила стояти більше супроти дулібів.
Що міг сказати на те? Не вірити, дорікати? Сам бачив: немає за що.