При жонах не зважився порушувати цієї розмови, ждав, доки залишиться тільки з братами. Та склалося так, що вони перші порушили її.
— Що ж дуліби? — поцікавився Радим. — Кажуть, збиткуються над ними обри, і то аж надто.
— Мало сказати: збиткуються. Потоптали їхню честь, гідність і чи не найбільше сам Форисин. — Про княгиню Данаю і її доньку чули?
— Ні. А що з ними?
— Нема вже ні Данаї, ні її доньки.
Волотовичі помітно зблідли і видовжили з дива лиця.
— Як то — немає?
— Загинули, обстоюючи свою честь і княжу гідність. Форисин погрожував запрягти обох у рало, коли княжна Лілея не погодиться бути йому жоною. Лілея зробила спробу втекти з Волина до лісу, а лісом — до Мезаміра, і була прохромлена аварською стрілою. Даная ж, не бажаючи стати з княгині рабинею, ходити купно з людом своїм в упряжі чи ярмі, кинулася з розпуки в Буг.
Запала німотна тиша. Князь зосереджено думав щось, а Остромир із Велемудром кидали перестрахані позирки то на нього, то на Світозара.
— Це треба було їм так дуже вже опиратися, — перший надумався і подав голос Остромир.
— Як маю розуміти тебе? — холодно подивився на брата Світозар. — Хочеш сказати, княгиня мала б поступитися Лілеєю, як поступилися ви донькою Ярослави?
— Коли до такого йшлося, може, варто було й поступитися.
— А честь, а гідність княжа?
Радим відчув: йдеться не тільки про Данаю, йдеться й про них, привідців Тивері, і визнав за потрібне стати на бік Остромира.
— У нас ніхто нікого не примушував. Забава сама зголосилася стати Хафізові жоною.
— А ви й зраділи, що не ваша донька чи внуця вчинила так, що є можливість і нагода одкупити кревнячкою потятого в січі Добролика.
— Чому зраділи? Хто тобі сказав, що зраділи?
— Бо не перечили.
— Хафіз вельми дружній із нами, а те піде на пожиток усім нам, і то невдовзі.
— Отож-бо й є, братове, дбали передусім про пожиток і забули про честь. А Даная насамперед про неї думала. Вона не уявляла собі, як то може бути так, щоб люд ходив у ярмі, а княгиня з донею своєю ніжилася тим часом у хоромах.
— Наш люд не ходить у ярмі.
— А данина? Хіба вона — не ярмо? Були ви серед свого люду, чули, що думає він і що каже про ваше родичання з обрами? Бачу, не були і не чули. А я був. Погано, братове, думає він про вас і ще гірше каже.
Князь зиркає на Світозара спідлоба, проте не одразу знаходиться на слові.
— Настане час — увидить, що ми дбаємо про його ж благо. А увидить — змовкне, а то й величатиме нас яко мудрих достойників.
— Марна сподіванка, княже.
— Чому марна? Казали вже, Хафіз прихильно ставиться до нас, він багато чого може вдіяти, аби полегшити долю нашого люду.
— Повинності платити каганатові данину не позбавить вас. У цьому можеш бути певен. А потім, скажи нам, княже, й таке: як розуміти тебе по цьому родичанні з Хафізом людові і як розуміти нам, привідцям сили, що гуртується на східних обводах землі? Усі мріють і дбають про те, щоб викинути обрів за Карпати, а ти шукаєш із ними миру і злагоди?
— Доки живемо з ними в мирі, мусимо шукати й злагоди.
— А потім?
— Що потім?
— Як ти поведешся, коли всі ми підемо супроти аварів і тобі доведеться вийти на герць із Хафізом? Зітнеш йому яко ближиці голову чи станеш пліч-о-пліч із ним і виступиш супроти нас?
— Світозаре!
— Що, брате? Хочеш сказати, що синам князя Волота не пристало так думати? Згоден, не пристало. А я мушу спитати тебе, як і всіх інших ближчих своїх, ще й таке: що вдієте ви, коли дійде до січі з обрами, із внуцею брата вашого Добролика, нарешті, з її дітьми? Теж оголите мечі і зітнете їм голови?
На нього дивилися мов на знетямленого.
— Від кого, від кого, а від тебе не сподівалися чути таке.
— Так, сам я на це не здатний. У мене не зніметься рука на своїх кревних. Зате зніметься вона в усіх інших мужів землі Троянової. І ніхто не зупинить їх, братове. Ані ви, ані я, ані всі інші князі. Ненависть до супостата, що творить насилля на землі нашій, зростає з кожним днем, і, доки дійде до січі з ним, зросте в сто крат. А то незборима сила. Вона не відає, що таке жалість і що — пощада. Ось і питаю вас: як буде тоді?
Суперечка вляглася не скоро. Десь аж пізнього надвечір’я пішла звична для мужів думаючих бесіда. В тій бесіді Радим сказав якось:
— Зустрінешся, Світозаре, з Хафізом, сам пересвідчишся: такому не можна було не поступитися Забавою.
— Такий аж надто вже лепський?
— І лепський, і на веселу бесіду зугарен, і серцем прихильний до нас.
Князь багато чого сказав того вечора про Хафіза, одного не зважився виголосити вголос: що Хафіз хоче домогтися від тиверців не лише прихильного ставлення до аварів, він прагне зробити їх аварськими соузниками, такими, як паннонські слов’яни. Відвертої розмови про це не було ще з ним, одначе натяки на вигоди з таких уз із аварами були. Не раз і не двічі заговорював про ті вигоди. То правда, він не лукавить у бесідах із князем і його братами, він прихильний до тиверців, та занадто багато хоче за ту прихильність: аби Тивер і тиверці забули про давні свої вольності.