Мав би бути відвертий із братом, а тим паче із стольником всієї землі: його, князева, провина в родичанні з обрами є. То тільки визнати не хочеться, насправді вона є. Хіба небога Ярослава, мати Забавина, не приходила й не благала. «Прийди, княже, стань на місце діда Добролика й зупини Забаву. Чи то ж мислимо, зголошуватися на злюб із супостатом?» Хіба не чув тоді ж таки від неї, а затим і від люду: «Князь тому зголошується на цей недостойний злюб, що Забава не його внуця, а потятого, в січі брата»? Тож не просто собі шепталися по закутках, уголос казали: «Князь передбачає вигоду від цього родичання і шле на жертовник кревнячку».
Сам не тямить, хто обаяв його тоді і що обаяло. Таки передбачувана вигода? Либонь, вона, клята. Хіба не сумнівався на самім початку: нащо воно, родичання з обрином? Хіба не обіцяв Ярославі: «Скажу Забаві, аби і в мислях не мала цього»? А поступивсь-таки перед вмовляннями Хафіза і не в меншій мірі брата Остромира. Якже, Хафіз — наполовину слов’янин, Хафіз щирий із нами й прихильний до нас. А той прихильник не встиг побратися, як одразу й показав свою щирість: покликав на воседля не лише своїх та Забавиних родаків, а й хана кутригурів. Дивись, мовляв, і затям: за спиною в мене стоїть не лише весь каганат із численними турмами, стоїть і найближчий сусіда твій, князь Тивері. Скоряйся й нишкни, роби, що раджу, коли не хочеш нажити біди.
Тоді вже певен був: непотрібне воно, родичання з супостатом. І непотрібне, і згубне для Тивері. Та що міг вдіяти, коли вороття не було. Як і зараз немає його. Лишається одне: вдавати з себе покірного данника і ждати тієї миті, коли, як обіцяв Світозар, проб’є уроча година визволення.
Певно, розуміючи сердечну муку брата, Світозар торкнувся рукою Радимового плеча й сказав, підводячись:
— По січі на герць не йдуть. Якось воно буде.
То було схоже на примирення. Радим виразно відчув те і тому не загаявся сказати:
— Я теж тої мислі: якось воно буде. То, може, й добре, що приспали Хафіза, що він певен тепер: Тивер — надійна соузниця в його ділах. Настане, час вийти супроти обрів із бронню в руках і гнати їх з отньої землі, можеш не сумніватися і князям землі Троянової сказати: в ту урочу годину Тивер буде з вами.
— От і гаразд. Це найголовніше, саме в цьому й хотілося бути певним. Наостанок хочу сказати: я надовго поселяюся в Соколиній Вежі. Коли пробиратиметься до мене люд із Дулібії чи з Києва, від Данка чи від Мезаміра, посприяй, аби той люд без перешкод потрапляв до мене.
— Гаразд.
XX
Світозар, признатися, радий був, що все так завершилося. Найперше відчував неабияку приємність від того, що Радим не згадав про розбрат між ними по замиренні з обрами, власне, під час замирення (он як гримав тоді: «Ти не брат мені!»), та не менше має вдоволення від його запевнень: родичання з обрами нічого не міняє, він, привідця тиверців, був і лишається з князями землі Троянової. Так обернулося, ніби поквиталися за колишнє і замирились. Тож хай уже й буде, як є. Як поведуться з Хафізом, домовляться тоді вже, коли наблизиться година повстання.
Тим заспокоїв себе та й осів у праотній оселі. Приймав послухів, сам не раз навідувався і до Данка, і до Мезаміра, і в Київ. Літо сидів у Соколиній Вежі, на зиму правився на східні обводи землі, у стольний город росів і полян, мав доста клопотів і не помічав, як спливло одне, за ним друге, третє літо. Хафіз не нагадував про себе, тож і він забув про Хафіза. Аж поки не сталося неждане й негадане побачення з ним. Об’явився біля воріт у супроводі кількох воїв і, не злазячи з коня, привітався через загорожу:
— Мир дому твоєму, княжичу!
Бачив, перед ним обри, тож і догадувався: не інакше як родак їхній. А проте не подав виду, що знає, які це обри.
— І тобі того ж бажаю, муже достойний. Хто будеш? Чому я не пізнаю тебе?
— А мав би пізнати, колись бачилися. Хафіз я, терхан аварської турми на Тивері і муж золотокосої Забави.
Отака ловись. Що серед Забавиних кревних є княжич Світозар, скажімо, не таємниця для нього. А звідки знає, що той княжич на Тивері зараз? Адже тривалий час не був тут.