Усміхнувся утаємничено та й повів про інше річ. Опісля теж не згадував про того гостя-невдаху, аж поки він сам не нагадав про себе. Був ще блідий, і не по літах виснажений, коли постав перед князем Спитигнівом, одначе неважко було помітити: він із знатного роду.
— Це ти і є той франкський гість, якого бавари пограбували в незайманщині? — запитав князь для годиться.
— Так, це я і є.
— Прийшов сказати, що хочеш повернутися до свого роду?
— Ні, княже, прийшов просити, аби ти взяв мене в свою дружину.
Спитигнів довго і не без подиву дивився на нього.
— Що робитиме в моїй дружині франкський гість?
— До того, як стати гостем, я був воїном у короля, і непоганим. Коли князь не вірить, може випробувати мене в ділі.
— Чому ж саме нам хочеш служити?
— Волію помститися баварцям за себе, жону свою, за знівечене з волі дурноголового герцога діло. А баварці — піддані короля, коли піду до нього на службу, змушений буду забути про відплату. До торгів теж не маю наміру та й можливості повернутися. Усе, що мав, забрали бавари.
— Ну, а рід не кличе?
— З Хорутанії я. У франків лиш служив. Жону, челядь потяли бавари, дітьми не встиг обзавестись. Візьми до себе, княже. Не дивись, що я ще кволий, пізніше не пошкодуєш.
— Як звуть тебе?
— Само.
— Сотню поведеш на січу, коли виникне потреба?
— Поведу, й тисячу достойний.
— Гаразд, так тому й бути. Житимеш із моїми дружинниками чи маєш уже тут житло?
— Маю. Медушниця Божена обіцяє бути мені жоною, коли князь візьме її обранця в дружинники.
— Можеш сказати своїй Божені: беру.
Того поліття князь Спитигнів не послав Само на обводи землі своєї разом із окольничими. Надто слабий він був та й злюб із медушницею не дозволяв князеві бути жорстоким. А наступного літа, герцог Рігельський нагадав про себе черговим вторгненням у землю Богемії, отож — нагадав і про Само.
Князь скликав чільних мужів на раду і сказав їм:
— Усякому терпінню є кінець, здається, настав він і нашому. Герцог вторгся в Богемську землю на одних обводах, а виходив на інших, тож спустошив її до краю: забрав усе що можна було взяти.
— А де ж були окольничі?
— Надто мало їх там, мусили уступити з путі, аби не губити даремно воїв.
— Тоді збирай, княже, рать і йди на герцога. Да так, щоб надовго запам’ятав той похід і не поривався уже з мстою-відплатою.
Говорили всі і говорили збуяно. Одні всього лиш обурювалися, казали, допоки буде це, інші питалися, скільки ходитимуть до короля франків із наріканнями-чолобитними? Чи герцог зважав колись на чолобитні? Настав час показати, що то є гнів богемців і що — їхня сила.
— Ано, давно пора показати!
— А чи не станеться так, — засумнівалися обачніші, — ми підемо до баварців, а авари скористаються відсутністю нашої сили на обводах і підуть до нас?
— Авари підуть чи ні, а ці вже ішли.
Мужі знову засперечалися. Тоді зважився і подав голос новий княжий сотник Само.
— Аби цього не сталося, візьмім із собою в похід і аварів. Люд той спокусливий на таке, як замишляємо, діло, гадаю, зголоситься піти. А піде з нами, не піде супроти нас.
За ту раду вхопилися і стали вимагати від князя: чи треба довго думати? Посилаймо до Кочагира, найближчого з аварських привідців, нарочитих і завтра знатимемо вже, піде чи не піде він із нами.
Так і вчинили.
Герцог не сподівався, що богемці підуть на нього купно з аварами. Такого, либонь, і в гадці не мав, бо коли довідався, не став і опору чинити, намазав масним п’яти та й подався далі від біди. Тож гуляли по його землі як хотіли і скільки хотіли, надто авари. Десь аж на п’ятий день князю Спитигніву пощастило здибатися з Кочагиром і нагадати йому: пора відходити. А вже як поверталися назад, діяли, як і баварці: брали усе, що було в оселях і поза оселями.
Певні були, герцог нескоро прийде до тями і зважиться відповісти богемцям своєю мстою-відплатою. Тому й злегковажили, забули на радощах, що баварці не стиналися з ними, ратна сила їхня лишилася такою, як і була. А герцог Рігельський навів у Баварії такий-сякий лад та й став помишляти, де і як піти на недругів своїх, аби найдошкульніше вразити.
За цим разом стояти супроти нього довелося самим, без аварів, і хто відає, чи й вистояли б, коли б не Само. Зловчився і зайшов ратникам Рігельського за спину, вдарив на них так навально і саме в той мент, коли богемцям було особливо сутужно. Удар той похитнув баварських ратників і дозволив богемцям повірити в свою силу та спроможність, а перегодом і взяти гору над супостатом.