— Стольним городом Візантії, — підвівся і сказав за всіх патріарх Сергій, — був і повинен залишатися Константинополь.
Його підтримали, до того ж доволі дружно, всі інші з синкліту, і Іраклієві нічого не лишалося, як поступитися цим.
— Чи я наполягаю? Хай буде так: стольним городом Візантії був і залишиться Константинополь. А скарбами не можемо ризикувати. До речі, як тільки драмони вийдуть у море і опиняться в безпечнім від переслідування місці, маємо зробити так, аби об тім знав кожен горожанин. Хто відає, може, саме це й порятує нас. Перси, а надто авари, довідавшись, що скарбів немає в стольнім городі імперії, наполовину, а то й зовсім втратять бажання іти на приступ такого колоса, як Константинополь.
Тепер не мав чого сказати імператорові і змушений був погодитися з імператором синкліт: то правда, не буде в Константинополі імператорських скарбів, у кого-кого, а в аварів відпаде бажання ломитися через Довгу стіну. А коли вже мали розходитись, хтось із радних зважився й попросив слова:
— Достойний, — сказав, — а чому б тобі не спробувати одкупитися в аварів? Вони ласі на соліди.
Радні обернулися в той бік, звідки подали голос, потім — до імператора. А й справді, чому б не спробувати відкупитися, хоча б від аварів?
Говорив один, за ним другий, третій. Згадували колишнє — он скільки разів імперія рятувала себе тим, що сліпила заздрісні очі варварів золотом, замість того, щоб устилати поле трупом і поливати крівцею, відкуповувалася набутками державного фіску. Чому б справді не вдатися до цього вивіреного способу зараз, тим паче, що перси, крім імператорського скарбу, нічого іншого не могли пообіцяти аварам у Константинополі.
— На цьому й станемо, — стримав запал синкліту імператор і відчув себе, як давно не відчував уже, осяяним і збадьореним. — Спершу повеземо до Карфагена скарби і зробимо ту новину набутком аварів, потім пошлемо до них сольство.
Аж ось коли пересвідчився Іраклій: у кволому тілі кволі й думки, в збадьореному — вони бадьорі. А так! Не встиг потішити себе сподіванкою: золото всесильне, кого-кого, а аварів воно спокусить і пожене пріч від Константинополя, як об’явилася інша, не менш втішна, ніж та, що її висловили радні, думка. На що він покладався, коли правився з далекого Карфагена рятувати імперію? На золото фіску? На імператорський скарб? Так, і це було. Та найбільше покладався все-таки на люд. То чому ж забув про нього? Доки не вся Мала Азія підпала під персів, а Фракія, Іллірик — під аварів і слов’ян, має вилучити звідти весь спроможний тримати меч і щит люд, зосередити його на найближчих підступах до Константинополя — і тоді побачать ще всі, хто навалився на Візантію, скориставшись її бідами, на що спроможна Візантія. На це знов-таки потрібні будуть соліди? Нехай, аби імперія була врятована. І зробить це зараз, негайно, доки з аварами йтимуть перетрактації, а перси тішитимуть себе щасливим завершенням походу в Сірію, Кілікію, Єгипет, тим, що поглумилися над святинею християнства — Єрусалимом, заволоділи житницею імперії і найбільш пожиточною для фіску постачальницею шовку-сирцю Сірією.
Стратегів до мене, — повелів тим, що стояли за дверима.
Спливало ще одне літо по народженню Христа. Яким-то буде наступне? Щасливим чи таким же клопітним і пагубним, як всі попередні? Ніби ж на краще складається. Від аварів відкупилися, здається. Взяли соліди й пішли за Дунай. Відхопили немалий кусень — п’ятсот тисяч солід. Та й провінції пограбують, відходячи за Дунай, дощенту. Нехай, аби тільки пішли. А без аварів і перси не посміють брати Константинополь, а стоятиме Константинополь, можна з певністю сказати: стоїть і імперія. Стоїть і стоятиме, коли все піде на лад, в усякім разі так, як мислить собі він, Іраклій.
Ніби по велінню долі, тієї самої миті, як витали в палатах здатні окрилити імператора помисли, об’явилися стратеги й сказали: імперія укомплектувала поріділі в січах легіони, є певність, що в недалекім часі візантійська армія поповниться ще двома.
— Це добре. У вас, бачу, є якісь потреби, не лише з цим завітали до мене.
— Так. Коли імператор звелить фіску видати нам зазначені в клопотанні соліди, зможемо бодай кілька піших легіонів зробити кінними. Це конче потрібно зараз, оскільки і перси, і авари суспіль кінні.
— Довідаємося спершу, чи є вони в державному фіску.
Звелів покликати тих, що відали фінансами імперії. Либонь, мав намір одразу ж, не відкладаючи порушеного стратегами клопотання на потім, вирішити долю кінних легіонів, та, поки посланці його ходили там десь, до Августіона докотилися з Карфагена інші вісті й геть приголомшили Іраклія: візантійський флот, що йому велено було супроводжувати драмони з імператорським скарбом, настигла неподалік від Карфагена страшної сили буря, і весь він, в тім числі й драмони зі скарбами, пішов на дно морське.