Імператор зблід до невпізнання, і лише згодом десь спромігся на слово:
— Це кара небесна. Імперія прогнівила чимось бога, він немилосердно карає її. Хтось грішив, а ми мусимо розплачуватися за ті гріхи.
Стратеги тихо, не обронивши жодного слова, вийшли з імператорського палацу. А в святій Софії сумно задзвонили невдовзі потому дзвони: імператор уповав на бога і молився богу.
XXIV
Хафізові не раз довелося перетрактовувати з ханом кутригурів і все дарма, мабуть. Були б ті перетрактації успішними, не втримався б, заїхав би до Соколиної Вежі і похвалився. А не заїздить, бач.
«Отак і вчать нас», — подумав стольник, тішачи в собі певність: обрин може розгніватися після цього на Забавиних родаків і не навідуватись більше ані до Черна, ані до Соколиної Вежі. Та він помилився. Хафіз не відцурався його оседку, завітав, і, що найбільше здивувало Світозара, сяяв, мов сонце по вранішній купелі.
— Невже домігся свого, виторгував у кутригурів данину? — не втримався й запитав доречним для такої, як їхня зустріч, тоном.
— Ба ні,— сміявся Хафіз і світив ясними очима, не менш ясним, ніж очі, видом. — Я послухався вченого княжича й не став вести річ про данину. Почну, гадав собі, з маленького: виторгую спершу в кутригурів клапоть землі для себе і своєї турми. І, знаєш, хан як не опирався, а таки поступивсь тим клаптем: пообіцяв віддати нам Холмогород при Дунаї.
— Отак навіть? Чим же ти застрахав його?
— Сказав, що обсаджена кутригурами земля між тиверцями і Дунаєм добута передусім аварами, а потім уже кутригурами, лиш милостиво уступлена їм свого часу. Хан має поступитися тепер бодай клаптем при Дунаї, аби було куди зганяти взятий у Тивері та Дулібії товар, звозити збіжжя і переправляти усе те у верхів’я Дунаю, родам аварським.
— Ну й ну, — не приховував свого подиву Світозар. — А казав, малообізнаний в ділах сольських. Гарно повів ти їх, Хафізе, ліпше і вигадати годі. Ось тільки… Невже справді збираєшся переправляти всю, зібрану на Тивері та в Дулібії, худобу Дунаєм?
— Там видно буде. Мені аби сісти та бути присутнім на кутригурах.
Скільки говорили, стільки й дивувався Світозар. Цей обрин дійсно здатний полонити серце кожного. Ади, і не хочеш, а хилишся до нього. Що ж то Забавна? Либонь, і справді полонена є його звабами. Треба навідати її якось, побачити, як живе за обрином, та й погомоніти.
Пообіцяти сам собі пообіцяв, а їхати все ж не їхав. «Най колись, — виправдував своє зволікання. — Хафіз захопився воседлям на Дунаї, далебі, не раз побуває там, доки впевниться, що сів надійно. Поїду тоді, як вгомониться та буде вдома». А поки ждав того вгомоніння, до Соколиної Вежі прибився гінець із Паннонії.
— Буди свою силу, стольнику, — мовив, коли залишилися вдвох. — Буєслов сказав: пора.
— Що ж сталося? Чому він гадає так?
— На обрів пішли хорвати і виперли їх із Далмації.
— І то все? Невже Буєслов гадає, що я від нього вперше чую про те? Он коли виперли, а він тепер тільки хвалиться. Та чи й доста того, щоб казати: пора?
— Стольник не вислухав мене до кінця і даремно гнівається. Буєслов не тому сказав пора, що обрів погромили хорвати. То був лиш початок моєї речниці до тебе. Суть її в іншому. Княжич, сподіваюсь, знає, що обри ходили на промисли до Фракії, стояли, кликані персами, під Константинополем.
— Так, мені те відомо. Як відомо й інше: що обри пішли від Константинополя.
— Пішли, та ненадовго. Буєслов тому й прислав мене: персидські сли знову в каганаті — і не просто кличуть обрів, багато обіцяють їм.
— І що ж обри?
— Заметушилися, либонь, підуть. Перси заповзялися доконати Візантію, тому й аварам багато обіцяють.
— Це вже дещо. Повертайся до Буєслова і скажи йому, най стежить за обрами і звідомляє нас про всі одміни та переміни: чи пішли обри на ромеїв, а коли пішли, то якими силами, хто повів їх, а хто лишився в каганаті. Якщо мене не виявиться в Соколиній Вежі, звіди шліть князеві Радиму.
— Розумію, та вислухай, стольнику, ще дещо.
— Кажи.
— Назріває незгода між слов’янами і обрами.
— А саме?
— Збираючись у похід, обри стали кликати й слов’ян, як це й раніш бувало. Та за цим разом паннонські слов’яни заремствували, а деякі з них і твердіше сказали обринам: «Чи ромеї супостати нам, що маємо іти на них походом ратним? Глядіть, хорвати, бойки-сервляни, бойки-захолмяни, тервунці, діоклитани пішли й безборонно сіли в їхніх землях, стали володарями в своїх займанщинах. Чи авари скоряли нас мечем, що маємо коритися їм?»