Світозар помовчав і вже по мовчанні додав:
— Коли починатимемо виправу, скаже мій гінець, а може, й сам Данко. Він перший прийде до тебе з своїми тисячами.
— Від кого знатиму, що Дандал пішов із своїми турмами на ромеїв?
— Мої послухи в Паннонії прийдуть і скажуть.
— Ось тоді я, мабуть, і подамся до кутригурів. Заздалегідь не варто відкриватися з своїми намірами.
Світозар і цього не став заперечувати.
— До речі, — мовив, як ішли вже на спочинок, — все, що скажуть тобі мої послухи і про що домовишся з кутригурами, негайно повідом мені у Київ чи принаймні Данкові. Він теж знатиме, як діяти.
XXV
Радість недовго виповнювала серця князів теплом і благодаттю. Щось сталося у стосунках між персами і аварами, в усякім разі, минуло одне літо, минуло друге, третє пішло, а Дандал не йде на поклик Хосрова Другого. І те зволікання не може не зроджувати суму.
— Що ж кажуть кутригури? — перший озвався князь Велемир.
— Анічого. Певно, не вірять нам, родакам, Хафізовим, і тому відмовчуються.
— Погане діло, стольнику. Запевнили князів, збудили ратну буєсть серед мужів їхніх, ба навіть серед воїв, тепер змушені будемо трубити зворотну путь.
— Навіть дуже погане, княже. Хто послухає нас, коли доведеться робити це вдруге? Чи будуть всі такі єдині тоді у намірах і вчинках? До всього й вік у нас із тобою похилий уже. Невже так і підемо з життя, не звільнивши свою землю від супостата? Хто ж тоді звільнить її? Сини, яких не маємо, чи принаймні не всі мають? А що, коли вони, не відаючи, що то є справжня воля, звикнуть до чужинського ярма та так і ходитимуть у ньому? Що, коли сини князя уличів, древлян, твої зрештою відвикнуть від мислі: рятунок наш — у єдності, і скажуть: «Яке нам діло до Тивері, дулібів?»
— Уповатимемо на богів. Гляди, ще пособлять нам, гляди, і в нашім вікні засяє світле сонце радості.
— То єдине, що лишається: сподіватись.
За вікном терема весело виспівувало птаство, та не до веселощів було князеві Києва, стольникові землі Троянової.
— Скільки у нас набереться дружинників? — поцікавився перегодом Світозар.
— Коли лічити й тих, що в князя Тивері, Данка та Мезаміра, не більше п’ятнадцяти тисяч.
— А в обрів тільки в Дулібії десять. Скільки за горами, того й лічити, мабуть, не доводиться.
— Є ще рать ополченська, а серед ратників немало кінних.
— Удар наш, як підемо на обрів, має бути блискавичним і одразу в кількох місцях. А на це здатні кінні тисячі і тільки кінні. Посилай, княже, гінців і труби зворотну путь. Так тому й бути, пождемо слушнішої нагоди. Та й подбаємо за цей час, аби у нас було більше кінних, аніж піших тисяч, в тім числі і серед раті ополченської.
Коли в Києві лиш уповали на богів, імператор Іраклій помолившись у святій Софії і віддавши належне богові, ризикнув покластися і на самого себе.
— Що перси? — покликав стратегів і поцікавився в них. — Угомонилися, заволодівши Єгиптом, чи готуються до нових походів?
— Такого не помічається. Щоправда, є непевні вісті: ніби знову послали слів своїх до аварів.
— Отак навіть? Тоді й ми маємо готуватися до походу, і негайно. Імперія не повинна миритися із втратами, що зазнала. Сірія, Єгипет, Кілікія… Чи можна уявити Візантію без цих земель? А без Іллірика, Фракії?
— Ну Іллірик, Фракію не втрачено. Слов’яни приймають наше підданство, приймають і хрещення. А то швидше набуток, аніж втрата.
— Можливо. А все ж із втратами в Малій Азії, Африці погодитись не можемо. Я ось що надумав, стратеги. Нам треба реорганізувати наші легіони. Одміни в адміністративному поділі уже почалися. Уся земля наша віднині буде поділена на феми. На чолі фем стоятимуть стратиги. Вони й допоможуть вам набрати потрібний контингент легіонерів. Були в поході? Бачили, якими силами діяли супроти нас перси? Переважно кінними. У нашім поході теж мають переважати кінні когорти. Про це і дбайте зараз.
Стратеги перезирнулися, і вже по тому старший серед них наважився сказати:
— Ми цілком поділяємо мислі і наміри імператора: мати кінні і тільки кінні когорти. Та чи дадуть нам після всього, що сталося в імперії, соліди на придбання мечів, щитів, коней, на утримання тих, заново сформованих когорт?
— Будемо дбати, аби були вони, такі потрібні нині, соліди. Імперія велика, і скарби її не вичерпуються тими, що пішли на дно, були чи є у фіску.