— Апсих де?
— Апсих за горами ще, жде, доки підійдуть і стануть під його руку турми околій і всі ті, що загаялися з якогось дива.
— Це напевно?
— Певніше не може бути, ось і вони скажуть, — показав на аварів, що стояли поруч.
Ті закивали головами, далі й загомоніли навперебій. А Келагаст усе ще не вірив.
— Коли ж буде тут?
— Про те не відаємо.
— І за таку правду ти просиш життя?
Обрин телющив очі, з усього видно було — дивувався: як, хіба він мало сказав князеві антів? Хіба те, що сказав, замала правда? Затим почав присягатися Небом, плазував, присягаючись, бив себе в груди й був такий щирий у тих своїх запевненнях, що не вірити йому якось не випадало. Та й інші обри в один голос казали те саме.
— Ну, гаразд, — змилостивився. — Про Апсиха ви небагато, скажімо, знаєте. А де Башир?
— Був тутки із своєю тьмою.
— І правив січею?
— А так. Принаймні тоді, як ваші здолали наш заступ і пішли звідти, від переліска, Башир кликав четверту турму на поміч. Що сталося з ним потім, не відаємо.
— Він у вас був достойний привідця?
— О, так! Чи не найдостойніший.
«Значить, пробився до своїх», — подумав, а вголос сказав:
— Схоже, що ви щирі зі мною. Тож ідіть собі. Ідіть і знайте: удостовіритись мені є в кого. Підтвердяться ваші звіди — добре, а ні — начувайтеся. Я не тільки в своїй землі, і під землею розшукаю вас.
Грозився по-справжньому, хоч у серці й не мав на обрів гніву. Бо таки повірив їхнім запевненням. Надто вже схожі вони на правду. Одне, Апсиха з рештою турм, як старанно не шукали його звідуни, виявити не виявили, а друге, дуже ймовірно, що супроти нього стояла таки тьма — десять тисяч, а третє, тиверців затримав між Дністром і горами не хтось інший, таки Дандал, і затримав знов-таки не більшим числом аварських кінних воїв, як тьма. А коли так, звіди полонених достовірні. Най торжествує наша правда і наша сила, достовірні!
— Внесіть до вух тисяцьких моє повеління — сказав тим, що були при ньому. — Най прискорять порання з потятими на боролищі й готуються справити по них тризну. Час не жде, мусимо поспішати з цим.
— Час справді не жде, — подав голос досі мовчазний Світозар. — Ти певен, княже, що ці обрини сказали правду?
— Чому не був би певен? Усе підтверджується.
— Що — усе?
— Ну, що супроти нас стояла тьма Башира, що супроти брата твого, князя Радима, вийшла інша тьма, що Апсиха поблизу таки немає.
— Я на твоїм місці не був би такий певний.
— А то ж чому?
— Хоча б тому, що правдою в їхніх звідах є лише одне: що супроти нас стояла тьма, тобто те, що є уже для нас яв’ю. Скільки пішло супроти тиверців ми, напевне, не знаємо, де є нині Апсих з усією іншою раттю — також не знаємо.
— Гадаєш, він не прийшов би на поміч Баширу, коли б був поруч?
— А коли саме Апсих повів усю решту аварських турм на воїв брата Радима?
— Агов, стольнику? Чи не здається тобі, що ти занадто високо ставиш свого брата? Супроти мене виставив десять тисяч, а супроти Радима всі п’ятдесят?
— Могло ж статися так, що в Апсиха не було вірогідних звідів або братові пощастило ввести обрів в оману, запевнити, скажімо, що з ним не лише тиверці, а й сусідні уличі, втікичі, ба навіть племена, що на полуніч від Росі.
— Бридня! І це кажеш ти, Світозаре? З якого часу оскуднів так думкою? Будь Апсих там, поблизу з тиверцями, чи він не встиг би удостовіритись, хто перед ним насправді, чи не погромив би вже брата твого і не прийшов би Баширові на поміч? Його немає ще тут — ось в чому заковика. Бранці правду сказали: супроти нас вийшло лише дві тьми.
Світозар не ворохобився, уподібнюючись князю, навпаки, осміхнувся на ту його певність і сказав:
— Якщо ти твердо увірував, що обри повідали правду, то тим паче дивно, чому дбаєш зараз про язвлених, про тризну по потятих.
З Келагаста пер уже не так подив, як гнів.
— А чому не мав би дбати про це?
— Про язвлених могло б подбати (як і дбає, до речі) навмисне залишене для цього діла ополчення. А тризну по потятих на боролищі можна було б справити й пізніше. Тобі ж, як на мене, належало б негайно, доки Апсиха немає по цей бік гір, знятися всією нашою силою і йти на поміч тиверцям. Казав уже і знов скажу: якщо обрини рекли тут правду, саме час піти і погромити тих, що підперли собою братову рать. Збагни, коли подамося звідси правим берегом Дністра, зайдемо і вдаримо обрам у спину. А то буде для них несподіванка з несподіванок. Радим звідти, від своєї землі, піде на них, ми — звідси. Підемо й роздавимо в один мент, може статися, що покладемо край всьому їхньому вторгненню.