Імператор, з усього видно, лишався невдоволений регентом, синклітом, як і регент та синкліт імператором. Жарти хіба, в такий час і отак легковажити. А Шахрвараз заволодів тим часом Халкідоном, вийшов на супротивний берег Босфору і став спостерігати за повитим легеньким туманом Константинополем неозброєним оком.
— Віднині ця земля персидська, — пообіцяв усім, хто стояв поруч, а через нарочитих — і шахові. — Коли пересягнемо через Босфор, на суходолі ніхто й ніщо вже нас не зупинить. Візантія буде повержена!
Люд константинопольський не відав про ті похваляння, та почував приблизно те саме. Імператор не поспішає на поміч стольному городу своєї держави, зате поспішає аварський каган Дандал. Ходять чутки — і, либонь, достовірні, коли випурхнули й пішли гуляти по городу з Августіона, — ніби розіслав уже гінців по всьому каганату й далеко поза каганатом — до паннонських і підгірних слов’ян, ба навіть до утигурів і кутригурів. Усіх кличе в похід на Константинополь і всім обіцяє золоті гори, якщо пристануть до походу. А коли так, яка є сподіванка на порятунок? Загибель жде імперію, не інакше.
Дандал справді мав такі наміри — підійти до Константинополя з полуночі й навалитися на нього купно з персами. Гінці його гнали коней в усі кінці каганату й голосно оповіщали всім волю привідці. Тож про похід аварів на Константинополь і про сутуж, в яку потрапила імперія в зв’язку з появою на супротивнім березі Босфору персів, не забарився довідатися тиверський князь.
«Це чи й не є вона, жадана мить визволення», — подумав і все ж не поспішав посилати нарочитих до Києва. Є ще Хафіз, він більше, ніж хтось інший, знає, йдуть обри походом ратним на Константинополь чи не йдуть. Має побувати в нього й удостовіритись, а тоді вже робити ту сподівану мить набутком князів землі Троянової.
Взяв із собою сотню дружинників (їде ж не до когось там — до обрів) і вирушив на Дикушу. Путь не така вже й далека, одначе й не близька. Здолав першу сотню поприщ — і мусив зупинятися на перепочинок, а там — і на нічліг. Лише по ночівлі досяг перепуття, від якого недалеко вже було й до Дикуші. Та не встиг зблизитися з нею, як нагледів: назустріч йому, із пригірка в діл, правилась інша сотня кінних.
— З’їдьмо обіч, — повелів своїм. — Із засідки приглянемося, хто такі.
То були обри, а на чолі їх — Хафіз.
Князь Радим не став уже ховатися, виїхав із переліска й перший погнав коня навпереріз подорожнім.
— Хафізе!
Авари завважили його і стали стримувати коней.
— О, князь! — заяснів видом Хафіз. — А я їду й думаю, заїздити чи не заїздити мені до родака свого. Невже до мене правишся?
— Таки до тебе.
— Ото заковика, — відчув себе ніяково. — І гостя такого, як князь, мав би прийняти належно, і повертатися не можу, повинність кличе.
— Коли кличе повинність, їдь. Що вдієш, погостюю іншим разом. На Холмогород націлився?
— А так. Дандал у похід зібрався. Маю намовити кутригурів, аби теж не барилися, ішли купно з ним.
— Куди ж це? Супроти кого?
— На Константинополь. Є нагода поквитатися з ромеями за всі їхні кривди. Не чув хіба, перси підійшли до Босфору, погрожують стольному городу Візантії з тамтого боку.
— Не заздрю ромеям.
— А так. За цим разом не вистояти їм. За сим разом візьмемо вже Константинополь.
— Ти теж підеш із Дандалом?
— Якщо покличе, піду. Чи можу не піти, коли йдеться про взяття Константинополя?
«Ось і уяснив, що хотілось уяснити, — подумав князь. — Тепер напевне знаю, як діяти».
Довідавшись від брата про наміри аварів іти об’єднаними силами на Константинополь, Світозар не втримався, сам пригнався на Тивер, аби на власні очі побачити і достеменно знати, що діється в Подунав’ї.
Князь Радим нічого нового не повідав йому, окрім того, що знав уже. Єдине додав: авари не просто збираються, пішли вже на Константинополь.
— І паннонські слов’яни з ними?
— Ано. Морави, богемці, щоправда, утрималися від походу і тим недвозначно сказали: вони не з аварами.
— А утигури, кутригури?
— Ці також пішли. Не всією, щоправда, силою, одначе пішли.
— Погане діло, коли так. Знову ми самотні. Що ж робитимемо, брате?
— Може, податися комусь до Само? Не такі вже й самотні будемо, коли він підтримає наш похід.
— Боюсь, що не зважиться. Пождемо, мабуть, хай обри і всі, що з обрами, ув’язнуть у січу за Константинополь. Гляди, саме вона и додасть нашим мислям, як і серцям, ту частку одваги, якої бракує зараз.
— Сподіваєшся, що Дандал буде побитий там?
— Не так сподіваюся, як хочу, аби був побитий. Тоді ми напевне домоглися б того, чого прагнемо домогтися.