— Марна сподіванка, Світозаре. Ромеї не вистоять супроти такої сили.
— Ти погано знаєш ромеїв. Вони коли не відкупляться, то перехитрять, а все ж постараються взяти гору, навіть над такою силою, як персидська та аварська.
— Старатися — одне, а взяти — зовсім інше. Я іншим печалюся: що буде, коли авари справді візьмуть Константинополь? То ж смерть буде усім нашим намірам? Чи не ризикнути все-таки? Чи не піти супроти них зараз?
І так, і сяк міркували Волотові сини, а проте не зважилися кидати клич: пора. Дали перевагу обережності і стали на мислі: будуть готувати слов’янську силу і ждати, доки обри ув’язнуть у січу. Коли шалька терезів бодай трішки схитнеться в бік тих, що жадають визволення, тоді вже й кинуть його, визвольний клич.
Уголос ніхто з них не казав: «Бо як можемо трубити путь зараз, коли люд вийшов у поле й започаткував жнива?» Та про себе кожен і таке думав.
Зате обри не зважали на жнивну пору. Що їм жнива? Вони не орють і не сіють, коли надумали, тоді й подалися на легші, ніж ролейна нива, промисли. До константинопольських стін підійшли в розпалі літа — в кінці місяця червеня і не стали роздумувати. Силу мали таку, що нею море можна загатити. А ще ж і на ту, що по другий бік Босфору, покладали неабияку надію. Шахрвараз, сподіваються, не відсиджувався в Халкідоні так собі, далебі ж, думав, як пересягнути через Босфор. А коли думав, до чогось додумався.
Дандал розглянувся і, нагледівши кого треба, повелів:
— Князя словенів Вірагаста до мене.
Привідця словенів був у літах уже, тож не явив тої поспішності, якої ждали від нього. Під’їхав ступою, передав коня отрокові і вже потім пішов до намету.
— Слухаю кагана.
— Сідай, — показав Дандал на місце обіч себе. По другий бік — і теж трохи попереду — сидів уже хан кутригурів.
«Ти ба, — дивується Вірагаст. — Саджає поруч. Коли це було таке? Мабуть, не дуже певен, що візьме Константинополь, тому й запобігає».
— Терхани мої, — звернувся до союзників, — уважно обстежили стіну, через яку маємо ломитися до Константинополя, і визначили в ній дванадцять вразливих місць. Супроти них поставимо тарани й битимемо до тих пір, доки не зламаємо. А вже у проломи й кинемося пішо чи кінно, як у кого складеться. Про це й подбайте невідкладно. Кому і де споруджувати вежі, терхани скажуть. Є інша рада?
Пождав, доки зберуться з мислями і, не діждавшись ані схвалення своїх намірів, ані заперечення їх, мовив:
— Хан кутригурів, радні мої можуть іти, коли не мають чого сказати. А ти, княже Вірагасте, залишся.
Доки радники виходили з намету, доти й дивився їм услід.
— Ну, — мовив, коли залишилося вдвох з Вірагастом. — А що приготуємо для ромеїв несподіваного?
Привідця словенів потиснув плечима.
— Коли каган звертається до мене, либонь, хоче, аби з моря пішов на Константинополь. Однак він повинен знати: те, що маємо ми, мізерія порівняно з тим, що мають на морі ромеї.
— А ти підійди своїми лодіями до анатолійського берега, а там, під прикриттям персів, вийдеш і на Золотий Ріг. Мислиш собі, який переполох зніметься у таборі ромеїв, коли ми звідси ломитимемося в город, а ти звідти.
Вірагаст длубався у тім’ї.
— А що ж перси?
— Дечим і перси допоможуть. Одначе не вельми покладайся на них. Знай свої лодії й постарайся проскочити в Золотий Ріг неждано й негадано. Перси для того, власне, й зчинять веремію на анатолійськім побережжі, аби ти проскочив.
— Ромеї не такі простаки. Можуть довідатися про наш намір і стати флотом у Босфорі, там, де приймає він води моря Евксінського.
— Не печалься тим, ми подбаємо, аби не довідалися.
— Не подбаєш, кагане.
— Чом так? У Константинополь з нашого боку ніхто вже не пройде. Он яка сила обсіла його.
— Це ромеї. Вони й крізь вухо голки пролізуть, коли треба.
— Не пролізуть. Я подбаю об тім.
«В’їлася вам наша вправність на морі», — подумав князь подунайців, та вголос не сказав того. Нащо казати, коли бачить, каган не відступиться від свого. Чи його переконаєш, що пусте діло задумав. Пусте і згубне.
— На цьому й станемо, — поклав край його сумнівам Дандал. — Коли лодії і ті, що сядуть в лодії, будуть готові до відплиття, скажеш мені. А поки що наготуй одну з них, подамся на супротивний берег. Щось зволікає Шахрвараз, не бачу тих приготувань, про які домовлялися.
А Константинополь лихоманило. Хай тоді, як у Халкіндоні об’явилися перси й стали неприховано ласитися з супротивного берега на привільно розкиданий на семи горбах город Константина, імператор уповав на те, що через Босфор перси не підуть, у Константинополі стоїть флот, який не пустить їх. А чому зараз, коли з полуночі підійшли до стін стольного города й авари, слов’яни та кутригури, коли у горожан тільки й надії, що Босфор та стіни, — чому Іраклій відсиджується в Лазиці і не йде на поміч? Не сам же там, має під рукою он яку силу.