Патрикіїв, що складали синкліт, як і стратегів, у стольнім городі Візантії не бракувало, когорт, що встигли відійти з Малої Азії й стати на стіни оборонцями, також. Порозумнішали, відчувши смертельну загрозу собі й своєму городу, дімоти та їхні привідці — демархи. Усі взяли до рук мечі, сулиці, щити, наготували стріли, перевірили тятиви на луках і дбали, аби через Довгу стіну не те що варвари, миша не пролізла, а коли трапиться так, що авари таки вломляться десь, було кому запрудити пролом і не допустити вторгнення. Одначе тривога не переставала зависати над усіма мечем дамокловим. Що буде? Як буде? Варварів тьма-тьмуща, а город один супроти них. Який не є, все ж один.
Патрикій Вон геть схуд і зчорнів від безсоння, постійних клопотів і тривог. Знав-бо: на нього, епарха города і привідцю всіх, хто тримає меча і є захисником Константинополя, дивиться зараз і благає заступництва не лише власна жона, полишена на неї родина, на нього уповає синкліт, уся знать, ба навіть стратеги і стратиги мало не на половину розшматованої Візантії. Бо ніхто інший, тільки він та патріарх Сергій наділені в ці тривожні дні повноваженнями імператора. Не комусь іншому, йому та патріархові Сергію доведеться відповідати перед самим господом-богом за життя сотень тисяч невинних душ, за благополуччя стольного города, самої імперії. Смерть-бо люта, наруга нечувана жде кожного, коли не вистоять на стінах. Тож не до сну і не до супокою патрикію. Сьогодні в одному кінці города і його фортифікаційних споруд має бути, завтра в другому, післязавтра в третьому. А патріарх те й робить, що скликає паству та напоумлює її, як має діяти, якою має бути в ці дні. Було б набагато ліпше, коли б зібрав торговий люд Константинополя та врозумив його: не про зиск нині має дбати, а про хліб. Хай би кожен, хто має лодію, сходив, доки є можливість, до Фессалоніки чи ще кудись та привіз зайві міри збіжжя. Що буде, коли облога Константинополя триватиме довго? Настане ж голод, а де голод, там байдужість, там зрештою мор.
Мислі ці зродилися в путі. А путь — дозвілля для них. Тож і стали низатися одна на одну. Присяйбіг, старий робить не те, що мав би робити. Чому б синкліту і йому, яко духовному пастиреві і регенту, не вдатися до аварів із сольством та не одкупитися золотом? Чи вперше роблять те? Знає ж бо, авари стають на бік того, хто більше платить. Не інакше як шкодує церковного золота. Більше його немає де взяти нині, тільки в церквах, тому й відмовчується.
Зробив, як обіцяв сам собі: тільки-но повернувся з фортифікаційних споруд на околіях города, одразу й подався до святої Софії, резиденції патріарха Сергія. Мав намір напуститися на старого з докорами, а мусив ставати на його захист.
Те, що побачив біля храму людське стовписько, не подивувало епарха. Церква завжди була осередком, де гамували страх і шукали спасіння, а в таку тривожну годину, як зараз, тим паче. Та й церква ж це не яка-небудь — Софія, святилище всього православного світу. Тут проголошуються нині не тільки молитви, звернені до бога, тут даються й повеління всім, хто стоїть на обороні города чи дбає про оборону. Та за цим разом у стовпиську тім чинилося щось непевне. Миряни не почували себе сумирною паствою, покликаною сюди вищими помислами — помолитися, виблагати в бога заступництва. Чимось збуяні були, вимахували руками, цілилися на святу обитель і погрожували обителі, силячись перекричати один одного.
«Їх привела сюди злоба? На кого і чому?»
Не став допитуватися, що й до чого, повелів легіонерам розчистити путь до храму й хотів уже йти слідом за ними, та тієї миті з’явився перед зворохобленим натовпом патріарх Сергій і, підносячи над собою хрест, став вимагати тиші.
— Доста! Чули вже! — не слухалась його і, з усього видно, не мала наміру слухатися паства. — Скажи ліпше, хто з вас додумався підвищувати в таку лиху для всіх годину ціну на хліб? Чому його обмаль?
«Он воно що!» — дотямив зрештою епарх і не став ждати, доки дорогу до храму розчистять інші, сам пішов на натовп. Гримав так люто, що тим, котрі стояли найближче і горланили чи не найголосніше, заціпило враз, а те їхнє заціпеніння не забарилося передатися й іншим.
— Епарх! Епарх! — чулися застереження і таки допомогли йому пробитися до патріарха, стати поруч із патріархом.
— Чим клопочетесь, сини і дочки осмученої божою карою вітчизни? — покрив решту людського гомону своїм дужим і гнівним голосом. — 3 чим прийшли ви до храму божого в таку, як ця, годину? З криком черева ненаситного? Хто ж ви є після цього? Люди і християни чи твар безтямна? Хто, питаю?! Перси, авари тьмою обступили город від моря до моря, лютою карою погрожують вам і дітям вашим, а ви… Де ваша горожанська честь? Де совість? Не відаєте хіба, отець Сергій денно і нощно піклується про вас, не знає сну, не знає супокою. Беріть мечі до рук і на стіни мерщій! Це вас стосується, мужі. А хліб у городі буде. Доки море наше і лодії торгового люду стоять у Золотім Розі, хліб буде, горожани! Синкліт і особисто патріарх повеліли всім навікуляріям забути нині про торгівлю і зиск, йти морем у віддалені городи імперії і везти звідти збіжжя для вас, дітей ваших. Дбайте, аби обри не вломилися до нас через стіни. Про все інше подбають без вас.