— Обступаймо ці два драмони, що перед нами, і берім їх на гаки! На них і доберемося потім до затоки Ханич.
Його почули і, певно, увірували: коли вже ставати тут, у морі, з ромеями на січу, то тільки так, взявши драмони на гаки, витеребившись на них. А там уже, нагорі, знають, як діяти. Слов’яни — вої могутні і дужі, ромеям не вистояти у поєдинку з ними.
Де й сила та спритність бралися. І заміну знайшли, і на весла налягли дружно. Та недовго тішили себе сподіванкою: ось зараз, не цієї, то наступної миті вчепляться і стануть бортами до бортів. Як тільки лодії зблизилися з драмонами, ромеї не стали метати стріли — хлюпнули на одну, затим на другу, третю лодію смертоносним грецьким вогнем.
Крик людський і жах людський, як і торжество ромеїв, злилися воєдино. Злилися і сполошили Босфор, оба береги його, кому додали снаги, у кого забрали й ту, що була. Слов’янські моряки заходилися було гребтися назад. Надія на те, що проб’ються до затоки, здиміла купно з лодіями, що взялися вогнем і палали тепер смолоскипами. Та їм і там, на зворотній путі, не поталанило. Доки змагалися чи всього лиш мали намір змагатися з драмонами, надійшли обійдені в протоці триреми та квадриреми й обступили уцілілі лодії півколом. Одне лишалося — висадитися на берег і пробитися до своїх берегом.
Їх разили стрілами — і з моря, і з суші, їм ставали на путі дімоти — дарма. Від стріл заслонялися щитами, тих, що одважувалися стати на путі, стинали мечами, самі нерідко падали, потяті чи смертельно вражені, а все ж лишалася якась частина й таких, кому таланило йти далі, берегом чи водою пробиратися до своїх.
Дандал, як свідчать очевидці, неабияк обурений був тим, що сталося в Босфорі, а більше наляканий, мабуть. Зблід, довідавшись про погром флоту, його чи не найбільшу надію, і втратив таку потрібну тієї вирішальної миті присутність духу.
— А де привідця їхній князь Вірагаст? — возбуяв нарешті гнівом.
— Загинув купно з повитою полум’ям лодією. Ромеї, з усього видно, довідалися про наш намір ввійти в затоку і зчинити в городі переполох, вийшли назустріч слов’янським лодіям усім флотом і спалили їх грецьким вогнем чи примусили пристати до берега. Лише рештки з тих, що ходили морським походом, пробиваються до нас, хто суходолом, хто морем. Може, станемо їм в поміч?
— Як і кому? Тим, що оступилися в січі? Потяти всіх, хто вийде. Всіх до єдиного!
Повеління кагана — повеління Неба. Сказав потяти — і потяли. Одначе тим не нагнали страху і не наблизили падіння Довгої стіни. Перші возбуяли гнівом ті п’ять тисяч слов’ян, що не брали участі в морському поході, ломилися купно з аварами через Довгу стіну. Вони й без того он як були вражені загибеллю князя Вірагаста, моряків, що ходили з ним, а довідалися про кривавицю, що її вчинили авари з порятованими в січі (кололи, подейкують, мечами тих, що пробилися, заюшені кров’ю, суходолом, добивали при березі й тих, що вибиралися з моря вплав), геть втратили розум і заволали в один голос, вдаючись до князів своїх чи просто привідців:
— Доста! Ми не раби їм! Допоки збиткуватимуться над нами?
Князі й не перечили. Самих роздирав гнів, палила пекельним вогнем лють: такого привідцю і таких мужів втратили. То ж найхоробріші, то — цвіт слов’янських родів. А все тому, що Дандал — не каган, бевзь один. І супостат для слов’ян лютіший, ніж ромеї. Тисячу моряків послав на смерть. Де був розум його? Де певність, що такий, як у ромеїв, флот можна здолати лодіями та стрілами, що на лодіях? Зумисне зробив так, аби знекровити слов’ян. Знекровити і надіти ще відчутніші вериги.
— Полишимо аварів і їхню затію — добути Константинополь, — піддав хтось лою до вогню. — Вертаймось домів!
— Ано! Вертаймось домів! — підхопили те гасло. — Допоки будемо сервулами в аварів, литимемо заради їхніх ненаситних потреб кров свою?
І пішла гуляти табором доконечна вимога: доста лити з безуму кров, вертаймось домів! А збирання не потребувало великих клопотів, як і часу. Поклали, що було класти на повози, сіли на коней та й рушили, діждавшись ночі, в зворотну путь.
Каганові доповіли про той недостойний умисел слов’ян тоді вже, як по них і слід прохолонув. Не повірив, послав нарочитих, а почув від них: слов’яни таки полишили боролище, позеленів з люті й метав позирки-блискавиці то на радних своїх, то на тих, що принесли ці невтішні вісті.
— Та як вони сміли?! Хто дозволив таке? Негайно ж наздогнати й потяти всіх до єдиного!
Радні, як і терхани, хилили голови і не поспішали робити його повеління ділом.