— А що скаже люд? Що скажуть вої? Ти хочеш посварити мене з ними, зворохобити їх?
— Воям, як і дружині, можна й сказати, чому чиниш так. А станеться те, що замислили, і казати не треба. Вони й самі зрозуміють: того вимагали потреби землі і люду. Чи за тризною діло стояло колись? Тризну й по всій виправі не пізно буде справити.
Келагаст вагався. Видно було: це не вельми імпонує йому. А чим заперечити Світозарові, як спростувати його застереження, не відає.
— День сюди, день туди — то вже нічого не вирішує, — сказав перегодом. — Встигнемо й на поміч тиверцям прийти. Зате я певен буду: сумління в мене чисте як перед полеглими на боролищі, так і перед живими.
«Тобі передусім не хочеться втрачати нагоди зайвий раз побенкетувати, — своє думає Світозар. — Однак що ж робити? Скликати раду мужів та старійшин і переконувати з їх поміччю цього безпутнього гуляку? А що це дасть? Коли і хто його переконував?»
— День може й нічого не важити, а може й занадто багато, тим паче, що тризна триватиме не день. Хто-хто, а я відаю, княже, як любиш ти побенкетувати.
Келагаст не втримавсь-таки, підвищив на свого стольника голос, і доволі відчутно:
— Це наш покон, стольнику, і не тобі виученику ромеїв, порушувати його. Ти ліпше мовчав би в такім разі!
— Це ж чому я маю мовчати?
— А тому. Думаєш, не відаємо, що ти, як і весь рід твій, зрадив віру батьків, перед Ісусом хилите голови, йому б’єте поклони!
Світозар спохмурнів, ба навіть налився злістю.
— Князеві дулібів і привідці всієї раті в землі Трояновій не личило б поширювати лжу, що її ширять злі язики. Віру Христову сповідувала лиш наша мати, більш ніхто.
— А мій стольник і княжич Світозар? Хіба не він висвячувався на християнина і бив поклони в Константинополі?
— Бив, то й що? Чи те означало, що зрікся своєї віри?
— А то ні?
— Бо ні! Того вимагали навчителі ромейські, наука ромейська — і більш ніщо. Це я кажу тобі, той, що завжди казав: коли визнаю за потрібне увірувати в чужу своїм родам віру, нікого не питатимусь. Поки що не бачу в тім потреби.
— Бачиш, коли зрікаєшся покону.
«Бевзь один!» — хотілось крикнути, та не крикнув, помовчав і вже потім вирік:
— Коли так, скликай раду мужів і старійшин.
— А це ж навіщо?
— Буду говорити з ними: або ти прислухатимешся до голосу радних і чинитимеш так, як мислять всі, або я піду від тебе.
— Можеш і без згоди радних іти. Я не тримаю.
Світозар позеленів зі злості.
«Він накоїть біди. Він накоїть великої біди! Одначе й відступати тепер уже пізно».
— Гаразд, я піду. Одне хочу знати: що маю казати князеві Тиве віднині проти нас? Князь Тивері може покладатися на твою підтримку у січі з аварами чи змушений буде розраховувати лише на власну силу?
Келагаст різко обернувся на ту його речницю й прибрав зосереджено-похмурого вигляду.
— Та повинність над усі повинності. Вона була й лишається за кожним із нас принаймні доти, доки існує рішенець земського віча, в годину ж такого безліття, як це, тим паче. Так і скажи князеві Радиму: одразу по тризні іду на обрів.
Не прохав для себе кінний супровід — Келагаст сам догадався й дав таке повеління. Це, признатися, дещо вгомонило гнів. А все ж, від’їжджаючи, не захотів бачитися з ним. Здибався якось із ратним мужем у його дружині і впливовою особою в княгині Данаї Виштаком й зізнався йому, що полишає табір не з власної волі.
— Це ж як розуміти? — видимо невдоволено перепитав Виштак.
— Дійшло до суперечки, а затим і до розбрату з князем. Вознісся він занадто високо, не потрібний я йому яко стольник.
— Стривай, — Виштак підійшов ближче і поклав правицю на узду Світозарового огира. — А рішенець віча?
— Мабуть, князь не зважає вже на нього.
— То є ж тут ми, його радники. На нас теж не зважає?
— Гадаю, він сам не забариться сказати про це.
— А скаже, коли зберемося та припремо тім’ям до муру.
— То вже без мене буде. Ось що хочу порадити тобі і всім чільним мужам раті дулібської. Князь затіває тризну по потятих, і, гадаю, не на день. Не легковажте так, як він, пошліть по ближніх і дальніх закутках Прикарпаття своїх людей, най удостовіряться, чи то правда, що Апсиха і його раті немає ще по цей бік гір. Бранці запевнили князя, ніби це так, і він повірив. А я сумніваюся. Апсих — зла й підступна личина, від нього всього можна сподіватися.