— Це ж п’ять тисяч кінних воїнів. Щоб покарати таку силу, і покарати достойно, треба послати удвічі більше, цілу тьму. Хто ж братиме Константинополь, коли під Довгою стіною не виявиться цілих п’ятнадцять тисяч?
Дандал лютував і, лютуючи, не тямив, що робить. Терхани бачили те й дошукувались рятунку. Для себе, турм своїх, усієї виправи.
— А що, як послати на це діло кутригурів? — порадив котрийсь. — Вони давно не являли нам вірності своєї. Хай підуть і доведуть: таки з нами, таки за нас.
Усі, хто був при тій розмові, загомоніли, їм, з усього видно, сподобалася ця рада, і Дандалові нічого не лишалося, як зголоситися з радними.
— Хай буде так, — сказав. — Кличте хана кутригурів.
XXVIII
А в серцях слов’ян гейби кип’ячка зродилася і забила в кожному потужним струменем. Були в путі — те й робили, що нарікали на аварів та їхнього привідцю, ставали табором — забували, що не тільки коням, самим теж треба і спрагу, і голод втолити, і тілу дати перепочинок. Збиралися купно, а вже купами — на віче і вимагали від князів: таке не прощають, такого не можна прощати!
— То чого хочете? — князі їм. — Сказали там, на боролищі під Константинополем: полишимо аварів — і ми полишили їх.
— Полишили, та й по всьому? А далі ж як?
— Повернемося домів, порадимось.
— Зволікати не можна. Зволікання завжди губило нас, погубить і за цим разом.
— То кажіть, чого хочете, яка в кого рада.
— Рада одна: вчинити супротив. Чи авари брали нас на меч і сулицю? Чому мають за рабів своїх?
— Ніби те, що пішли з боролища, не є вже супротивом?
— Може, й є, та того не доста! Маємо прийти і витурити їхні роди з нашої землі.
— Ано! — тисячоголосо відгукнулося віче. — Поки аварські турми там, під Константинополем, прийдемо і витуримо їхні роди! У Гепідію чи Дакію — байдуже. Паннонія споконвіку була слов’янська й має бути слов’янською!
— А потім як? Чим розплачуватимемося, коли повернуться аварські турми?
— Станемо по Дунаю і не пустимо. Чи нас мало? Чи на наш бік не стане вся Склавинія?
— До Само і його родів пошлім гінців! Най не з баварцями зводить рахунки, супроти аварів кличе і сербів-лужичан, і богемців та моравів.
Князі недовго радилися.
— У цій, останній, раді, — сказали, — є глузд. Коли вже повставати, то дружно і розумно. Зараз-таки, з цього табору пошлім гінців у оба кінці. Одних — до князя богемців, моравів, сербів-лужичан Само, других — до антів. Вони також ждуть не діждуться нагоди піти супроти аварів і витурити їх за обводи землі своєї. Як одному, так і другим скажемо через нарочитих: «Будьте готові. Як ми почнемо, починайте й ви. Пам’ятайте, коли будемо єдині й підемо на аварів всією слов’янською силою, вони не вистоять, змушені будуть піти пріч чи полягти в нерівній січі. Лише єдність дасть нам жадану волю».
— Згода! Шлімо нарочитих, а самі поспішаймо за Дунай. Смерть аварам-супостатам! Кара і смерть!
Дандал не подавав виду, що збентежений подіями останніх днів. Супротивно тому, бадьорився і всіх, хто був коло нього, бадьорив. А це зажадав навіть побувати на самім боролищі. Довго приглядався до стіни, за якою сиділи ромеї, до руйнацій, що їх завдали його тарани.
— Невже вона така міцна, ця Довга стіна, — поцікавився в терханів, — що, крім опор між бійницями, нічого не зруйновано?
— Таки міцна, достойний. Удари нижче опор нічого не дають.
— Не може того бути. Бивні он які важкі, ними скелі можна лупати.
За цим разом терхани не озвалися.
— Не бере один таран, — надумався зрештою і подав голос каган, — поставте поруч два, три, а зробіть бодай один пролом у стіні. Чули, бодай один!
І вої, і терхани не барилися, одразу ж, і великими силами, заходилися вволювати волю кагана — переставляти дві найближчі вежі до третьої, середньої. Та було б ліпше, коли б вони не квапилися, а то й зовсім ослухалися свого привідці. Доки пересували та встановлювали поруч ту руйнівну силу, ромеї встигли, либонь, злякатися її й дотумкати, як запобігти лиху. Коли вежі стали одна повз одну, а тарани почали показувати свою силу, на них полетіли з-за стіни сіті. Накинуті на головешки, вони надійно припнули їх до стіни, і спроби аварських воїв визволити бивні з полону дорого коштували їм: одних засипали стрілами, на інших полилася гаряча смола. А поки уражені і не уражені приходили до тями, у простір між вежами та стіною полетів хмиз, дрібно поколені дрова і вслід за тим — знову гаряча смола.
Найгірше, що все те відбувалося на очах у Дандала.
— Чого стоїте, бевзі! — кричав він, догадуючись, до чого йдеться. — Не дайте їм голови висунути з-за стіни, звільніть від сітей бивні!