Та пізно похопилися. Зрештою, що могли вдіяти тепер стріли, коли палаючі смолоскипи можна було кидати з ромейського табору і не висовуючи голови.
Так воно й сталося. Политий смолою хмиз, а вслід за хмизом і всі три вежі взялися невдовзі вогнем, і годі було думати про їхній порятунок: вогонь спалахнув потужний, до нього, коли б і хотів хтось, не міг підступити.
Каган метався, мов зацькований звір, і не знав, на кого вилити гнів свій. Радив би хтось інший стягти докупи всі три вежі, накинувся б на радників. Та що вдіє, коли радив сам?
«Той візантійський сол правду казав, — подумалося, — коли карає Небо, карає жорстоко».
Не став дивитися далі, що діятимуть ромеї, що — його вої, подався, роздосадуваний, до свого намету. А там ждали на нього ще приголомшливіші вісті: кутригури не повернулися на боролище.
— Як то?
— Зрадили нас. Ті, що ходили з ними яко свідки, прибули тільки-но й сказали: «Відмовилися виконувати твою волю. Відійшли ген далі від нашого табору, зібралися купно й стали на мислі: «Пощо маємо ганьбити себе такою кривавицею? Чи слов’яни подарують її?» До тої речниці загалу пристав і хан, бо послав невдовзі гінців своїх до слов’ян з такою речницею: «Каган послав мене потяти вас за зраду, а я роблю супротивне тому, — полишаю, як і ви, кагана, йду в свою землю яко брат ваш і однодумець».
Тепер уже Дандал і погрожувати не міг. Хоч лютувати й лютував і прокляття слав на голови зрадливих соузників своїх такі, що коли б їм судилося здійснитись, земля розступилася б і поглинула всіх, на чию голову слалися. А радні тупили тим часом долу очі й відмовчувались.
— Що ж вдіємо, коли так?
Терхани переглянулися. Таке рідко трапляється, щоб каган не сам казав, що вдіють, питався. Не інакше як розгубився вкрай, утратив присутність духу. А коли так, чом і не сказати, що мають вдіяти.
— Як на мене, — озвався найстарший, — годі думати нам про погром ромеїв, тим паче під Константинополем, час повертатися до родів своїх.
— А що скажемо персам? Ми ж укладали з ними ряд, брали золото!
— Скажемо, що не ми — вони зрадили нас, ані однією виправою не підтримали, хоч обіцяли. Хіба не купно з персами мали ми брати Константинополь? Хіба не з їхньої вини загинув слов’янський флот? Ось це й скажемо, достойний, коли запитають, коли взагалі буде кому питати.
Не згоджувався, метав на всіх і на кожного зокрема громи, зрештою полишив радних і сховався на всю ніч у наметі. А вранці покликав довірених своїх і повелів: спалити всю решту стінобитних пристроїв, трубити зворотну путь.
Даремно перси раділи по другий бік Босфору та поспішали зробити свою радість набутком привідців: «Константинополь палає, авари вломилися в Константинополь!» Вздовж Довгої стіни справді здіймалися високі стовпи диму, палали незвичні вогнища. Одначе то були вогнища не їхньої і не аварської слави, то були вогнища ганьби.
В усіх церквах стольного города Візантії правилися того дня урочисті відправи, воздавалася хвала богові яко заступникові християнського люду.
Те саме писав і патріарх Сергій, споряджаючи до імператора ще один, цього разу чи не найспішніший драмон: «Господь змилостивився над нами, грішними. Імперія врятована!»
XXIX
Першим про розбрат між аварами і їхніми спільниками в поході на Візантію дізнався тиверський князь Радим. Одразу ж послав гінця за Світозаром, і коли той прибув із своєї вотчини — Соколиної Вежі, знову покликав посланця зворохоблених слов’ян, аби вислухати його купно з братом.
— Скажи, достойний, — поцікавився стольник, довідавшись від нарочитого про подробиці і причини розбрату, — тебе посилало до нас віче чи князі?
— Посилали князі, та вимагало того віче.
— А як поставилися до вимоги віча князі? Сперечалися чи зголосилися з вимогою воїв, не сперечаючись?
— Чому б це мали сперечатись? Вони такі ж гнівні на аварів, як і вої.
— То добре. Вирушиш завтра домів купно з нашими слами. Скажете князям, най негайно ж повідомлять нам, чи підтримали їх своєю ратною силою слов’яни, що ходять під інсигніями Само. Маємо знати те, аби все і розумно зважити. А ще запевните князів: анти повстануть всіма своїми родами, підуть так потужно і навально, щоб ані один не подався з нашої землі за Карпати. Що буде саме так, заприсягаємось Перуном і даємо свою несхитно тверду роту.
— Князі Склавинії будуть раді чути таке. Най живе єдність помислів і діянь наших!
— Най жиє.
Стольник Світозар відбув із Черна на східні обводи землі Троянової того-таки дня, що й сли до Склавинії. Цього разу узяв супровід не з двох-трьох мужів, як колись, а цілу сотню. Бо наміри мав такі, що не потребували зволікань. Як тільки прибуде до стольного городища тиверських поселенців на Полуденнім Бузі, одразу ж пошле гінців в усі кінці землі: на схід — до втікичів і уличів, на полуночний захід — до дулібів і древлян. Сам же порозуміється з Данком і рушить на Київ. Поляни та росичі — головна сила в поході на обрів. Має твердо домовитися з князем Велемиром, скільки виставить він дружинників, скільки — воїв, хто поведе одних і хто — других. А вже як домовляться, наполяже, аби одразу ж ішли на західні обводи землі своєї й були готові до походу.