Князь Велемир слухав стольника уважно і думно.
— Згоден з тобою, — мовив, коли Світозар повідав йому, що сталося між аварами і паннонськими слов’янами, між аварами і кутригурами, — маємо спішно збирати свою силу й виводити на західні обводи землі. І не тільки тому, що це слушна нагода визволитися. Авари не простять паннонцям втечі з боролища, між ними почнеться ворохобня, а то й справжній погром одних другими. Хочемо чи не хочемо того, а маємо прийти слов’янам Загір’я на поміч.
— Тиверський князь теж такої думки. Усю кінну силу, гадаю, слід буде зосередити в двох місцях: твою, древлянську і дулібську — там, де стоїть князь Мезамір, звідти найближче до Волина і всієї Дулібії; улицьку, втікицьку і ту, що є під рукою Данка, — в городищах тиверських відселенців. Піше ж ополчення все піде під руку князя Тивері.
— Це ж нащо так багато?
— Вийдуть купно з його дружиною на Дунай і стануть по всьому березі, аби не пустити звідти обрів, коли надумають піти.
— Завбачливо і мудро. Та що скажуть на це кутригури? Адже ми вторгнемося в обводи їхньої землі.
— Після всього, що сталося під Константинополем, вони гадаю, будуть з нами.
— Добре. Це дуже добре, стольнику. Та є цим нашим намірам і перешкода.
— Яка?
— Ми не зможемо кинути зараз усю нашу силу на Тивер і Дулібію.
— Чому?
— Хозари заворушилися на сході. Що буде, коли ми підемо на аварів, а вони — на нас?
— Ну, так одразу вже й підуть.
— Довідаються, що ми зчепилися з аварами, можуть піти.
Світозар спохмурнів.
— Коли так мислитимемо та страхатимемося кожного куща, ніколи не позбудемось ані аварів, ані їхнього іга. Це остання нагода. Другої такої може не бути, княже!
— А я не те хіба кажу?
— Кажеш одне, а чиниш інше. Бувають такі часи, коли не випадає остерігатися, мусимо ставити на шальку терезів усе, що маємо. Це і є ті часи, княже.
Вони засперечалися, і хто відає, в що вилилася б та суперечка, коли б Велемир не стямився вчасно і не заходився шукати путь для примирення.
— Не розумію, — сказав розважливо, — чому тебе так збентежила ця моя пересторога. Чи з тобою мало піде моїх воїв, коли навіть складеться так, що змушений буду залишити при собі дві-три тисячі?
— Як це — зі мною? — знову насторожився Світозар. — Хіба князь не піде на аварів?
— Поява хозарів у степу зобов’язує мене залишитися в Києві.
— Це й зовсім кепсько. Коли так починати похід, ліпше не починати його.
— Дружину і рать полянську поведуть воєводи і син мій Володимир.
— Що — воєводи і що — княжич Володимир? Одні норовитимуть бути обережними, як є обережний нині князь, в іншого гонору возбуяє багато — як же, стоїть на чолі походу. А досвіду ніякого. Або ж робитиме так, як підкажуть воєводи, або полізе куди не слід і погубить все діло. Я не так мислив собі, княже, наш похід на обрів. Гадав, князь Києва взагалі візьме на себе місію визволення землі Троянової від супостата, в усякому разі, стане на чолі тих, що підуть на Волин і Дулібію. Ну, а я міг би взяти під свою руку уличів, втікичів, мужів, що є під рукою Данка. Князю ж Радиму зручно було б очолити рать, що піде з ним і стане по Дунаю.
Велемир змушений був думати. Нічого не скажеш, умисли стольника варті уваги: саме київський князь має стати на чолі всієї повстанської сили, бути привідцею визвольного походу. І все ж хозари… Як може не зважати на те, що вони перейшли Сіверський Дінець, рискають уже в степах?
— А князь уличів, гадаєш, виставить усіх, що має?
— Може, й не всіх. Я від полян, росичів теж не вимагаю виставляти доконечне всіх. Хтось має залишитися й на східних обводах, тільки не дружина. На обрів маємо йти великою силою, та найголовніше — кінною. Пішій там не буде чого робити, окрім того, що казав уже, — стати по Дунаю і не пускати обрів через Дунай.
— Дніпра така сила не заступить.
— Дніпра ніяка не заступить, а Київ може заступити.
Велемир зміряв його бистрим і пильним оком.