— І того, гадаєш, доста?
— Та так, що й доста. Коли хозари справді надумають піти в наші землі, то підуть передусім на Київ.
За цим разом Велемир не вагався.
— Мабуть, зробимо так. Коли моя присутність у поході доконечне потрібна і кінні тисячі потрібні, зголошуюсь: піду на обрів я, підуть і мої тисячі. На східних обводах залишимо третину моєї і третину улицької пішої раті, для термінових звідів і для дальнього спостереження за хозарами — по кілька сотень кінних у кожнім із князівств. Очолять усіх їх, як і безпеку з боку степу, князь уличів і мій син Володимир.
— Скільки ж кінних піде з тобою?
— Купно з кінними раті ополченської не менше восьми тисяч.
— Ну, це інша мова. На цьому, гадаю, й станемо.
XXX
Прокладаючи найближчу путь до Тивері, Світозарові нарочиті гнали коней лівим берегом Дунаю, посланці аварського привідці на слов’янських землях Кочагира — правим. Бо не одна лежала їм путь, хоч тих і других підганяли одні вісті, загірні слов’яни, іменовані в ромеях склавинами, повстали. Прибули в свою землю ті, що ходили на Константинополь, розбрелися по всьому Подунав’ю і зняли в численних своїх князівствах ворохобню.
«Каган послав слов’янський флот на видиму смерть! — казали стрічним і поперечним. — Усі, хто ходив у той похід, спалені грецьким вогнем, а ті одиниці, що порятувалися якимсь дивом, були добиті з волі того ж кагана при березі!»
«Чули? — питали торжкових чи просто цікавих. — Усіх, хто порятувався плаванням, добивали при березі. А за віщо? Де таке видано і де чувано, щоб убережених в січі богами умертвляли свої ж? Авари — супостати нам, вони — ярмо на нашій шиї. Допоки терпітимемо його?»
Того було доста, щоб проти аварів зворохобився увесь люд, його підтримали й князі. Зібралися на раду й стали на одній мислі: вигнати аварів із своєї землі, а щоб виправа ця мала успіх, послали нарочитих до найсильнішого серед них — князя богемців, моравів, сербів-лужичан Само, благаючи його стати в них привідцею. Поки що Само не сказав свого твердого слова, стає чи не стає він супроти аварів, та слов’яни Паннонії, інших земель і не ждуть його, збираються в сотні, а сотні — в тисячі й ламають аварські стійбища, а самих аварів женуть пріч. Тих же, що опираються, витинають рішуче і нещадно.
Кочагир силився скликати докупи всіх, хто спроможний тримати в руках меча, одначе таких набралося занадто мало, аби щось вдіяти. Одні пішли з каганом (жарти хіба: обіцяв добути Константинополь, а в Константинополі — всі багатства світу), інші малі та старі, ще інші не зважилися лишати роди напризволяще, захищають їх власноручно. Тож і сталося те, що мало статися: слов’яни зганяють аварські роди з насиджених місць, тиснуть на них силою, котру годі стримати.
«Кидай усе, — благав Кочагир Дандала через нарочитих. — Кидай і поспішай рятувати роди наші, а заодно і землю, що мали ми між слов’ян. Поки що змушені оступатися лише перед найзавзятішими, що буде далі — не відаємо».
Нарочитим його не треба було гнати коней до Константинополя — Дандал повертався уже звідти і повертався не в ліпшому настрої. Похід і за цим разом виявився пагубним. І себе не утвердив ним яко достойний син великого вітця, і союзників своїх ввів у ганьбу. Це ж треба, стояли під самим Константинополем і змушені будуть, як і він, піти від Константинополя. Це напевно, в цьому немає вже сумніву.
Плуганячись від Константинополя до Дунаю, Дандал міг лише догадуватися, яка ганьба спіткає персів через його втечу. Пізніше і напевно знатиме: ще гірша, ніж аварів. Шахрвараз, довідавшись про розбрат в Дандаловому таборі, так і не зважиться піти через Босфор, змушений буде податися вкупі з своїми кінними тисячами до Сірії, а шаха Хосрова Другого постигне ще гірша доля. Поки чинив у горах лови, пив-гуляв та похвалявся: візантійський імператор доживає останні дні, купно з аварами перси здобудуть нарешті Константинополь і тим доконають Візантію, — імператор Іраклій не обмежився тим, що злютував у Лазиці легіони, спроможні змагатися з персами, відшукав серед інших володарів світу надійного союзника в особі хозарського кагана і вломився разом із ним у Персію. Хосров Другий сполошився, старався стримати як хозарів, так і ромеїв, та марними були ті старання. Іраклій знав, що робив: не лише погромив виставлені супроти нього кінні лави персів, обернув похід свій і своє вторгнення в Персію так, що проти шаха яко законного володаря держави виступив його власний син Каваз-Широє. Хосров Другий не встиг і збагнути, чому те сталося, чи то ж правда, що власний син зняв руку на вітця, як був схоплений змовниками і страчений тієї ж ночі. Візантія ж з легкої руки нового володаря в Персії домоглася вигоди, яка могла лиш снитися в тій скруті: їй повернули всі, що мала до вторгнення персів, провінції — Вірменію, Месопотамію, Сірію, Єгипет, а шах Каваз-Широє з одвічного ворога, хай і ненадовго, обернувся в слухняного виконавця волі імператора.