Усе те станеться не того самого дня, коли авари полишали Константинополь, станеться дещо пізніше. А поки що Дандал плуганився з-під Константинополя і передчував: не поздоровиться персам після його втечі, а передчуваючи, досадував, а досадуючи, гострив меча на слов’ян: усе це через них. Не хтось інший, слов’яни ввели його в ганьбу, тож мають поплатитися за це. Не потяли за зраду кутригури, турми його вчинять розправу. А так, повернеться ось за Дунай, розглянеться, що в сусідів, як поведуть себе ромеї після того, як побували у них та нагнали жаху, лупаючи Довгу стіну, і піде на розправу. Не лише цих, паннонських, і тих, що під горами, не помилує. Забере собі їхню живність, усі, що мають статки, а самих вижене в гори, а то й далі, щоб і духом їхнім не пахло. Земля між горами і Дунаєм має належати аварам і тільки аварам. А станеться те, подумають всією радою, як бути і з недобитими антами, з тими слов’янами, що сидять за горами. Якщо вітець домігся лиш аварського утвердження на Дунаї, він, Дандал, піде значно далі — створить аварську імперію, достойну суперницю самій Візантії.
Невдачі не завжди лягають на серце гірким смутком, іноді саме вони спонукають до достойних державця роздумів, а вже роздуми зроджують і справжні знахідки. Ця, що відвідала кагана на путі від Константинополя до Дунаю, була схожа на неї. Тим паче, що турми його не лінувалися, рискали по землі ромейській в один і в другий бік від обраної привідцею путі, іноді так собі, іноді й зовсім вдало гасили в серцях своїх зазнану під Константинополем прикрість. Назад-бо поверталися через необібрані ще селища, городи, а в необібраних було що взяти.
XXXI
Така воля богів, що опікалися антами, чи паннонські слов’яни не менше зацікавлені у виступі союзних антів, аніж гінці, що правились за гори, путь їхня з Паннонії до Черна долалася значно швидше, ніж із Черна в Паннонію. Тож і постали перед стольником і його братом, князем Тивері, на кілька діб раніш, ніж самі сподівалися.
— Світлий день настав, достойні, — сказали, осилюючи втому. — Змагання паннонських слов’ян із аварами підтримали всі їхні родичі за горами. Стали під інсигнії найсильнішого серед князів — Само, й тепер уже пішли на аварів повсюдно і нещадно.
— Слава богам!
— Слава і хвала!
— І що ж авари?
— Оступаються, котрі можуть ще оступатись. Сила пішла на них велика, за цим разом навряд чи й Дандал допоможе.
— Спаси біг за приємні вісті. Ідіть спочивайте, ви ще знадобитеся.
Коли нарочиті вийшли, Світозар обернувся до брата й запитав:
— Ну, з чого почнемо?
— З того, брате мій, з чого давно хотілося почати: слатимемо гінців у всі кінці землі Троянової й кликатимемо князів до броні. Воістину правду сказали нарочиті: світлий день настав, не можна втрачати ані миті.
— Згода. Та одразу ж, гадаю, слід слати наших нарочитих до хана кутригурів. Стане чи не стане він на наш бік, то вже як собі хоче. Важливо, аби не виступив на боці аварів.
— Того не повинно бути. Коврат — хан не без глузду, та й не випадає йому після всього, що діялось і що діється, ставати на бік аварів.
— Можливо. І все ж говорити з ним треба. Кого пошлемо?
— Ні ти, ні я не можемо поїхати зараз. Доведеться слати когось із мужів.
— Ба ні. До хана має їхати хтось із княжого роду. Оскільки ні ти, ні я не можемо відлучитися зараз, їхати доведеться Велемудрові.
— На тому й станемо.
Стольникові поради, видно, не вельми переконали київського князя. Скільки лишався на самоті, стільки й думав, як же бути з хозарами. Ті, що ходили до арабів з товарами, запевняють: їм зараз не до сіверських земель, усе ще стинаються з персами. Та інші заморські гості поговорюють і таке, ніби похід у Персію — не завада, у хозарів і на сході не бракує сили. Що, коли змагання слов’ян з аварами стане набутком тої сили? Чи не засвербить сверблячка — скористатися тим і прогулятись аж за Дніпро? Знають-бо: гостей з цієї землі через їхні степи ходить багато і всі — з дорогоцінним товаром — пушниною.
Ні, легковажити чи, як каже стольник, бути рішучим не випадає.
— Княжича до мене.
Володимир нескоро об явився перед кревним своїм. У нього все ще молодечі турботи в мізках.
— Чим так втішений? — незлобливо, одначе й без особливого вдоволення поцікавився князь, коли син постав перед ним.