— На вас, мужі і вої східних обводів, лежить не менш достойна повинність — прийти на поміч братам своїм, здійснити те, що заповідали всім нам пращури: кістьми лягти, а не дати супостатам дробити та неволити рідну землю. Була вона споконвіку вільна і єдина, такою й мусить бути. З нами боги, братіє! З вірою в торжество своєї правди вперед на супостата!
Йшли трьома, визначеними київським князем, путями — так, щоб і не подовжувати їх аж надто, і аварів не лишити у себе за спиною, видатися їм силою, що уподібнюється гірській лавині. Перші з них, ті, що урядували на околіях, не встигли й спам’ятатися, як були накриті тією всюдисущою лавою, другі — так само. Лише до третіх докотилася спершу тривога: «Русь іде!», а вже потім далеке відлуння тої ходи. Не повірили, либонь, принаймні не всі повірили й припали вухом до землі. Припали й одразу ж схопилися, поспішили сісти на коней і погнати їх чвалом далі від того, що почули. Земля-бо ніколи не обманює: так дужо й погрозливо дуднить вона в одному випадку — коли по ній б’ють тисячі тисяч кінських копит.
— Русь іде! — кричали, зустрівши своїх, і не спинялися вже, гнали коней на Волин.
— Русь іде! — раділи, позбувшись чи й не позбувшись ще аварів, дуліби. — Чули, братіє, Русь повстала супроти аварів, веде за собою всі роди землі Троянової.
— Слава богам! Може, позбудемось-таки аварів і того ярма, що наділи на нас.
— Ано, слава й хвала! Слава й хвала!
За дві доби перед цими подіями на обводах Дулібської землі полишили Черн і всі три Волотовичі. Радим не став ждати, доки прибуде з уличів, втікичів та полян піша рать (її спровадить до нього Остромир, який залишається в стольнім городі за князя), взяв із собою кінних тиверців та й подався на Дунай, Світозар очолив ті кінні лави, що їх привели з собою Данко, воєвода уличів Варган, і пішов передусім на Дикушу, а вже звідтам Данко подасться зі своїми тисячами на перевали, а Світозар з усіма іншими мужами Побужжя — на Волин, у поміч київському князеві Велемиру.
Зближаючись із володіннями брата Добролика на Кайнарі, Світозар пригадав: там ще, у Черні, повелівав Данкові навідати небогу Ярославу й удостовіритися, де зараз донька її Забава — у мужа свого чи, може, гостює з дітьми у матері. Полишив кінне рушення на воєводу Варгана й подався наперед — туди, де мав бути Данко.
— Ти не сказав мені, що вивідав у Ярослави?
— Бо нічого путящого не вивідав.
— Як то?
— Немає Забави на Кайнарі, в Дикуші вона, при мужеві своєму.
— То хіба це нічого? Це те найгірше, чого не хотілося б знати. Що ж робитимемо з нею і з її мужем Хафізом?
— З нею нам найпростіше: посадимо укупі з дітьми на повоза та й одвеземо до мами. Як поведемося з Хафізом — ось заковика. Таки умовлятимемо, аби перейшов на наш бік, чи без всяких перетрактацій і умовлянь братимемо Дикушу на меч і сулицю?
— Доки не поговоримо з ним, ратної виправи супроти нього і його турми не починатимемо. Родак все-таки, нечесно і неподобно буде брати його підступно. А як ліпше повести їх, перетрактації, сам не відаю. Послати в острог нарочитого і сказати: «Слов’яни повсюдно повстали супроти аварів; коли хочеш жити, бери дітей, жону й переходь на наш бік» чи викликати за острог і погомоніти віч-на-віч, без свідків?
— Найліпше буде, коли викличемо за острог. Тут не через нарочитих, самі розмовлятимемо, гляди, вгомонимо норовистого обрина і візьмемо з його поміччю Дикушу. А не вгомонимо, накинемо аркана і спеленаємо.
— А Забава, її діти? Що, коли обри визнають Хафіза за перекинчика і помстяться на них?
Данко нічого не сказав на те, і Світозар, посперечавшись сам із собою, змушений був пристати до його ради.
«Гляди, саме так і збережемо для Забави мужа, а для дітей — вітця», — подумав і назвав братові ім’я нарочитого.
— Княжичі Світозар і Данко веліли кланятись тобі, достойний, — сказав нарочитий, поставши перед Хафізом. — Правляться в гори і стали неподалік на перепочинок. Просять родака свого прибути й розділити з ними хліб-сіль, а коли має можливість та бажання, то хай пристає до їхнього ловецького гурту та погуляє по клопотах земних у горах.
— І як далеко вони звідси?
— За п’ять-шість поприщ.
— Скажи родакам моїм, що то нечемно є: бути поруч із Дикушею і не завернути до мене на гостину.
— Був такий намір, та змушені відмовитись від нього: надто багато челяді мають із собою.