Хафіз довго дивився на нарочитого і відмовчувався.
— Гаразд, — зголосився нарешті, — скажи, де це, я буду.
Коли об’явився в таборі, кому-кому, а Світозарові ніяково стало: Хафіз справді нічого лихого не запідозрював. Був веселий і довірливий, яко дитина. Та й прибув у супроводі всього лиш трьох мужів.
— Я чимось зобидив вас? — питав, зближаючись. — Чому обминаєте мою оселю, не хочете погомоніти з своєю родачкою, а моєю жоною Забавою, побачити дітей її?
Він усе ще не помічав, яка з ними сила, — ратний люд, як і коні їхні, були десь за переліском.
— Так складається, Хафізе. Сідай, погомоніти треба.
Вони трапезували вже, тож не забарилися поставити перед гостем таріль із смаженею, виповнити його братницю медом.
— Це брат мій, — кивнув Світозар у той бік, де сидів Данко. — Днями прибув із вигнання, хоче познайомитися з тобою.
Хафіз приклав до серця руку, засвідчуючи тим свою шану і честь.
Вони підняли братниці і випили.
— Чув, Хафізе, — не став зволікати Світозар, — що діється в світі?
— А що?
— Загірні слов’яни повстали супроти каганату, всіма родами своїми пішли на аварів.
Хафіз застиг на мить, а проте важко було добрати, що в нього на мислі. Вперше чує таке і тому дивується чи силиться збагнути, чому родаки так несподівано повели річ про повстання.
— І що вони думають собі?
— Слов’яни тобто?
— Ано.
— А що лишається думати тим, у кого урвався терпець? Знаєш, либонь, як повівся каган із слов’янським флотом і моряками. Флот послав на вірну загибель, а моряків, що рятувалися плаванням, повелів добивати при березі. Такого нікому не прощають. Ось і сталося, що давно мало статись: зворохобилися слов’яни й пішли на аварів з мечем і сулицею. Сам тямиш, таку силу непросто стримати, тож і покотилися ваші оджаки до самого Дунаю. Більше скажу, супроти вас, аварів, повів цими днями на Волин кінні тисячі київський князь Велемир, звідси, від Дикуші, поведемо ми з Данком. Покликали тебе, родаку, аби запитати: з ким ти, що вдієш у цій веремії? Надії на порятунок у тебе немає аніякої. Як і в брата твого Форисина. Князь Велемир не сам пішов на Волин, з ним кінна сила чотирьох слов’янських племен, з нами — вся решта. Тиверська дружина і піша рать пішла з князем Радимом на Дунай і запре там собою всі переправи, гірські перевали також перекриті. Оскільки ти зв’язав себе з нами кревними узами, радимо бути розсудливим і не проливати даремно крові.
— Себто?
— Ставай на наш бік. Поки що поселимо тебе з родиною в одній із віддалених вервей землі нашої, згодом, коли уляжеться буря, будеш чільним мужем у княжій дружині, слюбним мужем жоні своїй і добрим вітцем дітям.
— Аз моїми воями?.. Що буде з ними?
— Усіх, хто складе бронь, триматимемо до замирення яко полонених.
— І яко рабів, еге?
Хафіз схопився раптом і за якусь незбагненну мить став невпізнанним. Усміхнені досі очі засяяли гострим, мов лезо, блиском, нестямно лютим і диким зробився вид. Здавалось, сягне зараз рукою до меча і скаже: «Ану, хто першим?»
— Не являй безуму, Хафізе. Збагни, іншої путі у тебе, як і в воїв твоїх, немає. Нас десять тисяч. Чи стали б розмовляти з тобою, коли б не твоя кревна приналежність до роду Волотів?
— А те, що я належу до роду великого Баяна, забули? Про те, чи можу я зрадити рід свій і воїв своїх, подумали? Честь для багатура — найбільше з усіх, що можуть бути, достоїнств, тоді як зрада — ганьба. Ви хочете, аби я став на путь ганебної зради? Хочете, щоб мене прокляв рід, щоб на мене наклав печать запроданця Тангра? Не буде того, родаки!
— Ще раз нагадуємо: іншої путі немає. Коли турма твоя не складе бронь змушені будемо брати Дикушу на меч і сулицю. А то, сам розумієш, нікому не обіцяє утіхи, лиш зайва проллється кров.
Хафіз помовчав роздумуючи.
— Коли не хочете, щоб вона пролилася, випустіть мене з моєю турмою за обводи землі своєї. Ото й буде вона, інша путь.
— Цього не можемо дозволити собі.
— Ну і я інакше не можу.
Він обернувся, щоб іти, та завважив: між ним і кіньми його стояло вже кілька мужів при броні, і різко обернувся до Волотовичів.
— Оце така ваша гостина?
Світозар теж миттєво звівся і пішов на Хафіза.
— Я можу нагадати тобі, якою є ваша. Отих двадцять тисяч полонених, що їх потяли з волі вітця твого в Дунаї й поза Дунаєм, пам’ятаєш? Чи, може, твої родаки не залічили їх до своєї слави? А я був серед тих двадцяти тисяч і добре тямлю, яка вона, ваша гостина і ваша слава.
Зупинився, міряє терхана зболеним зором.
— Прошу тебе, отямся. Знаю, ти великий воїн, та будь і думаючим мужем, вітцем дітям своїм, зрештою.