— Вперед, багатури! З нами Тангра і дух великого Баяна!
Йому щастить вразити ще одного анта, перегодом — ще. Завзятіше й помітно успішніш діють тепер і ті, що йдуть на січу поруч із терханом. Та недовго. Антам встигла надійти свіжа сила, обступила аварів з одного і з другого боку.
— Нас оточують, привідцю! — вдається котрийсь до захопленого січею і своїм успіхом у січі Хафіза. — Іншого рятунку немає: треба пробиватися до воріт, а там і до лісу.
Почув і взяв те, що радили, на карб, поставив супроти антів інших, сам же спинився й розглянувсь.
Прокляття! Рятунку справді немає. Анти затопили собою мало не весь острог, його воїв мізерія з-поміж тих, що вломилися й погрожують смертю.
— Перекажіть всім, хто лишився, хай пробиваються до воріт. Ми теж відходитимемо.
Про щось інше справді не випадало вже дбати, хоча й путь, на яку кликав своїх, не обіцяла рятунку. До воріт хтось із його турми, може, й проб’ється, а що далі? За воротами ж тисячі кінних антів. Чи вони дозволять вийти до лісу якійсь жменьці хай і вцілілих, все ж до краю знесилених воїв?
Усе те розумів Хафіз, ба навіть певен був: рано чи пізно станеться найгірше. А проте не міняв речниці, як і наміру. Знову йшов попереду й прокладав путь до воріт. Аж поки не загубив на тій путі всіх, кого не побажав зрадити і хто визнав за ліпше бути потятим, аніж зрадити рід свій, привідцю.
Данко настиг його тоді вже, як терхан був щільно оточений тиверцями та уличами. Стояв посеред вузького, на дві-три сулиці кола один-єдиний, одначе не збирався кидати бронь і просити пощади. Лютий і ошкірений, роззирався навсібіч і ладен був потяти всякого, хто наблизиться.
— Склади, Хафізе, бронь, — стримано, не зловтішаючись, порадив Данко. — Чи не бачиш, січу програно, іншої путі у тебе немає.
— Доки є я, доти є й путь, родаку. Ти підійти та візьми мене.
— Треба буде, візьмуть. Будь розважливий, не губи даремно життя. Ти все зробив, що належало зробити довіреному мужеві кагана.
— Не все, родаку. Доки живий, не все. З тобою ось хочу ще помірятись силою.
— Не маю такої охоти.
— Боїшся?
— Ба ні, не хочу відчувати потім на руках кров мужа своєї кревнячки — Забави.
Згадка про Забаву, певно, протверезила Хафіза. Опустив меча, безвільно повиснув на його руці й щит. Далебі, людське щось заговорило в непокірнім донедавна терханові. Не блукав уже, вишукуючи жертву, налитими кров’ю очима. Дивився лише на Данка, Забавиного родака, і дивився не властивим йому зболеним позирком. Та раптом збудився, обернув меча вістрям до серця і, скрикнувши своє щось, тільки йому й зрозуміле, кинув себе на меча.
Данко поспішив було на поміч, та одразу ж і остудив у собі той порив: Хафіз знав, що робив, і добре відав, як роблять, коли прирікають себе на смерть.
— Тут мають бути жона його, діти. Розшукайте їх, — повелів котромусь із старшої дружини.
— Як можу знайти, — засумнівався дружинник, — коли не знаю їх.
— Я знаю, — озвався інший. — Ходімо.
Вони нескоро об’явилися перед своїм привідцею. В острозі встигли потяти за той час усіх, хто не хотів скласти бронь, вишукати по криївках тих наївняків, що мислили собі пересидіти в сховку біду та випорснути потім з Дикуші непоміченими; встигли одчинити й ворота та впустити до острогу тих тиверців та уличів, котрі ждали завершення вранішньої вилазки поза стіною. Зате коли об’явилися, не втішили привідцю, самим видом своїм сказали: з Забавою і її дітьми біда.
— Не зволікайте, — і дивувавсь, і гнівався Данко. — Кажіть уже, що сталося?
— Вони потяті.
— Н-не… не може бути! Я попереджав усіх своїх: жон і дітей не чіпати.
Дружинник знизав плечима, та в нього й не допитувались уже. На той час над’їхав Світозар, і оба Волотовичі поспішили на те місце, де проживала з своїм обрином Забава.
Перші ввійшли до кліті-передпокою і перші побачили те, чого ліпше було б не бачити. Мати, видно, захищала дітей своїх — лежала посеред кліті з мечем у руках і глибокою, безжально заподіяною раною в грудях. Дітей же потято там, де спали чи ховалися, — у ложі.
— Хто вчинив се звірство? Хто?! — не міг заспокоїтися Данко.
— Напевно, сам Хафіз, — вирік догадку один із дружинників, що супроводжували Волотовичів.
— Хафіз був у січі, від самого початку й до кінця.
— А коли він повелів комусь із челяді: потяти дітей і жону, якщо обернеться так, що авари не вистоять у поєдинку з нами? Це асійці, від них всього можна сподіватися.